Гарольд Роббинс - Пірат

— Коли ви збираєтеся від'їжджати? — спитала вона Алі Ясфіра.

— Вранці.

— Мені б хотілося поїхати з вами. Я вже починаю божеволіти отут. Тут немає чого робити.

— Єдина дівчина серед ста сорока чоловіків і нудишся?

— Ви знаєте, про що я говорю,— сердито сказала Лейла.

— Скоро це все скінчиться. Тоді ти зможеш повернутися до Бейрута.

— Що буде з ними, коли все скінчиться?

Він знизав плечима.

— Невже ми маємо це зробити? Навіть якщо мій батько віддасть нам усе, що ми просимо?

— Їх так багато. Вони завжди можуть нас розпізнати.

— Але ж діти, невже і вони мають померти?

— Яка тебе муха вкусила? Я думав, ти їх ненавидиш. Вони вкрали в тебе спадщину.

— Не діти. Джордана та мій батько — так. Тільки не діти.

— Діти теж можуть нас розпізнати.

Якусь хвилю вона сиділа мовчки, потім звелася на ноги.

— Піду я, мабуть, подихаю свіжим повітрям,— сказала вона.

Коли за нею зачинилися двері, Ясфір повернувся до Рамадана.

— Якщо я вчасно не повернуся, наказ ти знаєш.

— Так,— відповів Рамадан.

— Вона мусить бути першою,— сказав Ясфір. — Вона більше, аніж хто інший, може послати нас на шибеницю. Вона знає про нас занадто багато.

Нічне повітря було прохолодне і приємно пестило її обличчя. Лейла повільно рушила до своєї хатини. Відбулося так багато такого, чого вона не передбачала. І не було в тих подіях нічого романтичного, захоплюючого, того, що вона прагнула побачити і відчути. Здебільшого вони породжували нудьгу. Нудьгу і порожні ночі та дні.

І не було ніякого відчуття причетності до справи визволення. Вона вже давно облишила спроби зв'язати те, що діється, з боротьбою за визволення палестинців. Всі бойовики були найманцями. І оплачувалися дуже добре. Очевидно, жоден з них не дбав про справу визволення. Лише про свою місячну платню. Це було зовсім не те, про що балакали в школі хлопці та дівчата. Тут слово «свобода» було тільки словом.

Вона згадала, як якось Хамід намагався їй це пояснити. Та тоді вона відмовлялася його зрозуміти. Здавалося, що це було так давно. А минуло ж лише шість місяців. У чому ж справа? Тоді вона відчувала себе такою юною, а зараз — такою старою?

Вона зупинилася на порозі своєї хатини і оглянула табір. Було тихо. Щось її занепокоїло, та вона не знала, що саме. Вона помітила, як на стіні щось майнуло. Один з кулеметників випростався, щоб потягтися. Проти блідого місячного сяйва вона побачила, як його руки підвелися вгору. Потім він раптом поточився й упав стрімголов із стіни сюди, у табір. За мить долинув звук пострілу. Вона застигла від подиву, а небо наче розверзлося і з нього на табір полився пекельний вогонь.

Коли вони побігла, в її голові заблиснула шалена думка. Тепер вона знала, що її занепокоїло. Тиша. Занадто вже було тихо.

Прокинулися діти, репетуючи від страху. Хатина здригалася від вибухів, які, здавалося, вибухали зовсім поряд. Джордана скочила зі своєї койки, підбігла до дітей і міцно притисла до себе.

Вона почула, як у сусідній кімнаті верескнула одна з жінок,— важко визначити, хто саме. Крізь шпарини, в забитих дошками вікнах, їй видно було спалахи червоного та жовтогарячого світла. Потім нічну тишу розірвав ще один вибух, і вся хатина здригнулася в конвульсіях.

Хоч як це було дивно, вона не перелякалася. Вперше з часу викрадення вона відчула себе в безпеці.

— Мамцю, що там діється? — спитав, схлипуючи, Мухаммед.

— За нами прийшов татко, любий. Не бійся.

— Де він? — спитав Самір. — Я хочу його бачити.

— І побачиш,— сказала вона заспокійливо. — Хвилин через кілька.

У дверях з'явилася нянька Анна.

— У вас все гаразд, мадам? — гукнула вона.

— У нас усе добре,— перекрикуючи галас, відповіла Джордана. — А у вас?

— Магді в руку попала скіпка дерева, а так усе гаразд. — Вона замовкла, коли ще один вибух струснув хатину. — Може, допомогти вам з дітьми?

— Ні, у нас усе гаразд,— сказала Джордана. Вона пригадала щось із фільму про війну, який вона колись бачила. — Скажи дівчатам, хай ляжуть на підлогу і закриють голови руками. Так їм буде безпечніше.

— Слухаюсь, мадам,— відповіла Анна, зберігаючи свій незворушний шотландський спокій. Вона зникла за дверями.

— На підлогу, хлоп'ята,— наказала Джордана, стягуючи їх додолу й лягаючи сама. Вони лягли, по одному з кожного боку, і вона притисла їх до себе, прикриваючи плечима їхні голови.

Грім від вибухів стихав. Тепер дедалі гучніше лунали постріли гвинтівок разом з тупотом ніг та криками. Вона міцно притискала дітей, чекаючи.