Шарі Лапена - Подружжя по сусідству

— Добре, — каже Марко, його розум працює, як навіжений. Він зробить що завгодно заради повернення Кори. Він не знає, у що вірити, але хоче вірити в те, що вона жива.

Треба знищити цей телефон.

— І не намагайся говорити з Еліс — вона не хоче тебе чути. Вона дуже засмучена твоїм вчинком.

— Гаразд.

— Я ще не закінчив із тобою, Марко, — каже Річард і різко завершує розмову.

Марко довго сидить на підлозі, сповнений нової надії. Та відчаю.

Анна встає з ліжка. Вона тихо підходить до дверей спальні, відчиняє замок, тягне за ручку. Вона висовує голову в коридор. У кабінеті горить світло. Марко що, сидів там весь цей час? Що він робить?

Анна повільно проходить до кабінету й відчиняє двері. Марко сидить на підлозі з мобільним у руках. Він білий як стіна. Над оком, там, куди вона влучила телефоном, страшний кривавий слід. Коли вона заходить, він підіймає на неї очі. Вони довго дивляться одне на одного, не знаючи, що сказати.

Нарешті Анна порушує тишу:

— З тобою все гаразд, Марко?

Марко торкається скривавленої шишки на чолі, розуміє, що голова в нього розколюється від болю, після чого легенько киває.

Йому кортить розповісти Анні про те, що Кора, можливо, ще жива. Що надія є. Що тепер за все відповідає її батько — а він ніколи й ні в чому не програє. На відміну від її чоловіка-невдахи. Йому хочеться сказати їй, що все буде добре.

Але добре буде не все. Можливо, вони й заберуть Кору — Марко молиться, щоб так і сталося — та батько Анни зробить усе можливе, щоб Марко заарештували за викрадення. Він зробить так, щоб Марко потрапив до в’язниці. Марко не впевнений, чи зможе Анна у своєму розхитаному емоційному стані пережити шок подібної зради.

Він із цинізмом думає про те, як розчарує Синтію такий перебіг подій.

— Марко, скажи щось, — схвильовано каже Анна.

— Усе гаразд, — шепоче Марко. У роті в нього пересохло. Він здивований, що вона заговорила до нього. Він не розуміє, що спричинило зміну в її настрої. Декілька годин тому вона виселила його спати на канапу, поки думатиме, що робити. Він вважав, що вона збирається вигнати його. Тепер їй наче шкода його.

Вона заходить і сідає поряд на підлозі. Раптом йому стає страшно, що зателефонує її батько. Як він пояснюватиме це? Він потайки вимикає телефон.

— Марко, я маю тобі дещо сказати, — несміливо починає Анна.

— Що таке, маленька? — питає Марко. Він простягає руку й прибирає їй з обличчя пасмо волосся.

Вона не сахається від нього. Від цього прояву ніжності, що нагадує Анні про щасливі дні, сльози підступають їй до очей.

Вона опускає очі та каже:

— Марко, будь відвертий зі мною.

Він киває, але нічого не відповідає. Думає, чи підозрює вона його. Думає, що скаже їй, якщо доведеться зіткнутися із правдою.

— У ніч викрадення, коли ти востаннє приходив подивитися на Кору, — вона підіймає на нього очі, й він напружується, очікуючи, що вона скаже далі, — вона була жива?

Марко дивується. Такого він не чекав.

— Звісно, вона була жива. А чому ти питаєш?

Він із хвилюванням дивиться на її стривожене обличчя.

— Тому що я не пам’ятаю, — шепоче Анна. — Я не пам’ятаю, чи дихала вона, коли я приходила до неї опівночі. Ти впевнений, що вона дихала?

— Так, я впевнений, — каже Марко. Він не може сказати їй, що точно знає, що вона була жива, тому що тілом відчував, як б’ється її маленьке серце, коли він виносив її з будинку.

— Звідки ти знаєш? — каже вона, уважно дивлячись на нього. — Ти перевіряв? Чи просто дивився на неї?

— Я бачив, як її грудка підіймалася й опускалася, — лукавить Марко.

— Ти впевнений? Ти б не брехав мені про таке? — стривожено каже Анна.

— Ні, Анно, а чому ти питаєш? Чого б вона мала не дихати? Через якусь дурницю, яку ляпнув той детектив?

Вона дивиться вниз.

— Через те, що я не впевнена, що вона дихала, коли я приходила до неї опівночі. Я не брала її на руки. Я не хотіла її розбудити. Я не звернула уваги на те, чи дихає вона.

— Це все?

— Ні, — вагаючись, вона замовкає. Нарешті дивиться на нього й каже: — Коли я була з нею об одинадцятій… на цьому місці якийсь провал. Я взагалі нічого не пам’ятаю.

Вираз її обличчя його лякає. Марко відчуває, що зараз вона скаже йому щось жахливе, щось таке, на що він довго чекав, на що чекав увесь цей час. Він не хоче цього чути, але не може поворухнутися.

— Тобто? — питає Марко. Голос його прозвучав на диво холодно.

Вона дивиться на нього благальними очима.

— Я забула не через вино. Я ніколи тобі цього не казала, але в юності я хворіла. Коли ми зустрілися, я вважала, що це вже в минулому.