Шарі Лапена - Подружжя по сусідству

— Мені дуже шкода, — починає він. — Клянуся, це не Синтія.

Вона зі звіриним вереском щосили кидає в нього телефоном. Той чиркає йому по лобі й падає на підлогу. Марко почав відчувати гострий біль над правим оком.

Він умовляє її:

— Анно, усе скінчено. Це не мало для мене жодного значення. Це тривало всього кілька тижнів, — бреше він. — Ти була така втомлена одразу після народження Кори… То була помилка. Я не збирався так чинити. Просто так склалося.

Він випалює будь-які виправдання, що спадають йому на думку.

Вона дивиться на нього з огидою та люттю, її обличчя брудне від сліз, із носа тече, а на голові замість волосся — гніздо.

— Відтепер можеш спати на канапі, — з гіркотою каже вона голосом, пронизливим від болю, — поки я не вирішу, що мені з цим робити.

Вона відштовхує його, аби пройти до спальні, і грюкає дверима. Він чує, як вона повертає замок.

Марко повільно підіймає з підлоги телефон. Обмацує місце удару на чолі — на пальцях лишається кров.

У прострації він вмикає телефон, автоматично з’єднує крапки у правильній послідовності, щоб його розблокувати. Проглядає журнал своїх дзвінків — усі вони на один номер, усі без відповіді.

Марко намагається розібратися у своєму переляку та спантеличеності. Хто міг знати, що Брюс забрав Кору? Чи, може, Брюс розповів комусь про їхній план, комусь, хто потім напав на нього? Навряд. Чи це він, Марко, був неуважним? Чи міг хтось побачити дитину та впізнати її? Це теж малоймовірно.

Знічев’я Марко дивиться на мобільник у руці й помічає значок пропущених викликів, від чого його аж підкидає. Коли Марко востаннє дивився на телефон, пропущених не було. Звук, звісно, вимкнено. Хто міг йому телефонувати з Брюсового телефону? Брюса вбито. Марко натискає «набрати», а його серце скажено б’ється об ребра. Він чує сигнали. Один, другий. А потім знайомий голос каже:

— Я все думав, коли ж ти зателефонуєш.

Анна плаче, аж доки не засинає. Коли вона прокидається, за вікном темно. Вона лежить у ліжку, уважно дослухаючись до звуків у будинку. Нічого не чути. Їй цікаво, де Марко. Чи вона взагалі зможе на нього дивитися? Чи їй варто вигнати його? Вона міцно обіймає подушку й думає.

Якщо вона вижене його зараз, це не піде їм на користь. Преса накинеться на них, як зграя диких тварин. Вони виглядатимуть ще більш винними, ніж досі. Якщо вони не винні, то чого розійшлися? Поліція може їх заарештувати. Але чи не наплювати їй на це?

Попри все, Анна знає, що Марко — хороший батько й любить Кору, йому так само болить зникнення дитини, як і їй. Вона впевнена, що він не має до її зникнення жодного стосунку, попри те, що говорили їй у поліції й на що натякали своїми каверзними питаннями й хитрими припущеннями. Вона не може покинути його, принаймні поки що, хоча коли вона уявляє його з іншою, їй стає погано.

Анна заплющує очі й намагається пригадати ту ніч. Це вперше вона намагається повернутися думками в ту кімнату, в ту ніч, коли зникла Кора. Вона уникала тих спогадів. Але тепер у неї перед очима той момент, коли вона востаннє бачила свою дитину. Кора була в ліжечку. В кімнаті було темно. Кора лежала на спинці, закинувши пухкенькі ручки собі за голову, її світле кучеряве волосся прилипло до лоба від спеки. Над головою ліниво крутився вентилятор. Вікно спальні було відчинене назустріч нічній прохолоді, та в кімнаті все одно було задушливо.

Тепер Анна пригадала. Вона стояла біля ліжечка й дивилася на малесенькі кулачки своєї донечки, на босі зігнуті ніжки. Було надто гаряче для ковдри. Вона стримала поривання погладити малу по лобику, боячись її розбудити. Їй хотілося взяти Кору на руки, заритися в її шию й плакати, але вона зупинила себе. Її переповнювали почуття — здебільшого любов і ніжність, але також і меншовартість, безнадійність, відчай — і їй було соромно.

Стоячи біля ліжечка, вона намагалася не звинувачувати себе, але це було важко. Вона почувалася винною за те, що не була блаженною молодою матусею. Що вона була розбитою. Але її донька — її донька була бездоганна. Її люба маленька дівчинка. Вона ні в чому не була винна.

Анна хотіла лишитися в кімнаті Кори, сісти у зручне крісло для годування й заснути. Але замість цього вона навшпиньки вийшла з кімнати й повернулася на вечірку за стіною.

Анна більше нічого не пам’ятає про останнє відвідування о дванадцятій. Вона не трусила дитину і не впустила її. Тоді точно ні. Вона ж навіть не брала її на руки. Вона дуже чітко пам’ятає, що не брала її й навіть не торкалася, коли зазирнула до неї опівночі, тому що боялася її розбудити. Бо коли вона годувала її об одинадцятій, Кора була неспокійна. Вона прокинулася й комизилася. Анна нагодувала її, але та не заспокоювалася. Вона носила її на ручках, співала їй. Вона могла вдарити її. Так, вона вдарила свою дитину. Їй паморочиться в голові від сорому, коли вона згадує про це.