Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Такі питання і розповіді про ці жахіття мало-помалу спровокували певний ефект в Америці, особливо з огляду на попередження Яна Карскі і Лемкіна, який був менш відомим. Президент Рузвельт доручив підготувати доповідь Генрі Моргентау-молодшому, синові чоловіка, який у листопаді 1918 року повідомляв про єврейські погроми у Лембергу, що змусили Лаутерпахта вийти на барикади.

На відміну від свого батька, Моргентау-молодший, разом з іншими, закликав до термінових заходів для запобігання «повному знищенню євреїв у підконтрольній німцям Європі». У разі бездіяльності {351} 351 [90] У разі бездіяльності: «Report to Treasury Secretary on the Acquiescence of This Government in the Murder of the Jews» (prepared by Josiah E. Dubois for the Foreign Funds Control Unit of the US Treasury, 13 January 1944). Моргентау, Джон Пеле і Рендольф Пауль зустрілися з президентом Рузвельтом 16 січня 1944 року і представили йому проект указу про створення Ради з питань біженців, яка мала б на меті «негайну допомогу і порятунок євреям Європи та іншим жертвам, які зазнавали гонінь». Rafael Medoff, Blowing the Whistle on Genocide: Josiah E. Dubois, Jr., and the Struggle for a US Response to the Holocaust (Purdue University, 2009), 40. / [c. 280] адміністрація нестиме часткову відповідальність. «Нью-Йорк Таймс» опублікувала перші статті {352} 352 [91] «Нью-Йорк Таймс» опублікувала перші статті: US Board Bares Atrocity Details Told by Witnesses at Polish Camps// New York Times. — 1944, 26 листопада. — 1; 700,000 Reported Slain in 3 Camps, Americans and Britons Among Gestapo Victims in Lwow, Says Russian Body// New York Times. — 1944, 24 грудня. — 10. / [c. 280] про табори смерті у Польщі, зокрема статтю, яка висвітлювала убивства у Львові у Янівському концтаборі. Комісія у справах біженців війни {353} 353 [92] Комісія у справах біженців війни: The German Extermination Camps of Auschwitz and Birkenau, 1 November 1944, American Jewish Joint Distribution Committee Archive. / [c. 280] , створена Рузвельтом кілька місяців тому, надрукувала більш детальну доповідь під назвою «Німецькі винищувальні табори Аушвіц і Біркенау».

Ось у такому плідному середовищі, врешті, у листопаді 1944 року виходить книга Лемкіна. Перша рецензія з’явилася у «Вашингтон Пост» 3 грудня, а місяць по тому «Нью-Йорк Таймс» присвятила титульну сторінку свого розділу книжкових оглядів статті з позитивною оцінкою і гострим болем. «Дуже цінний довідник», — писав Отто Толішус, пулітцерівський лауреат і колишній кореспондент газети у Берліні, щоправда з прикрістю зауваживши, що книга заслуговує на більш широку аудиторію, ніж може собі дозволити її «суха буква закону». Він також перейнявся серйознішими питаннями, заперечуючи тираду Лемкіна проти німців і його твердження, що жахливі злодіяння виявляли «становлення мілітаризму з вродженої порочності як характерної особливості німецької нації». Він також заперечував твердження Лемкіна про те, що «переважна більшість німецького народу привела Гітлера до влади шляхом вільних виборів» {354} 354 [93] переважна більшість німецького народу: Twentieth-Century Moloch: The Nazi Inspired Totalitarian State, Devourer of Progress, and of Itself// New York Times Book Review. — 1945, 21 January. — 1. / [c. 281] , відзначивши з іронією, що Лемкін прагнув захистити певні групи, звинувачуючи інші.

Здебільшого відгуки були схвальні, але не всі оцінили фокусування на групах. В одному з архівів я натрапив на гнівного листа, якого Лемкін отримав від Леопольда Кора, австрійського біженця-науковця (видатна особистість, йому належить ідея «мале — це чудово», яку ширше популяризував один із його учнів, Е. Ф. Шумахер). До листа Кор додав свою рецензію книги, яку вирішив не публікувати. «Правління держав “Осі”» є надзвичайно цінною книгою, — писав Кор у цій чернетці рецензії, — але небезпечною» {355} 355 [94] надзвичайно цінною: Кор — Лемкіну, 1945, box 1, folder 11, MS60, American Jewish Archives, Cleveland. / [c. 281] . Лемкін вибірково використовує факти, а його напади мали б спрямовуватися на нацистів, а не на німців («д-р Лемкін жодного разу не згадує про націонал-соціалізм», нарікає Кор, хоч це є не зовсім точним, оскільки в розділі «геноцид» цей термін згадується, втім, лише один раз).

Кор також нарікав, що книга справляє враження політичного журналізму, а не наукової праці, оскільки Лемкін зосереджується головно на тих фактах, які підтверджують його упереджену думку, даючи лише часткову ілюстрацію. Це був «прусський метод написання історії». Проте найсильнішої критики зазнав 9-й розділ, який, можливо, є «найцікавішим», але демонструє глибокі недоліки. Роблячи групу «головним бенефіціаром» захисту і міжнародного права, Лемкін потрапляє у пастку, застосовуючи таке «біологічне мислення», яке призвело до антисемітизму і антигерманізму. Кор казав Лемкіну, що той помиляється, зосереджуючи свою увагу на відповідальності груп, а не окремих осіб, і повинен натомість застосовувати такий підхід, де «індивід, а не група, є об’єктом головної уваги». Шлях, на який він став, «навіть якщо й не завжди закінчується на Гітлерові, веде до нього».