Лемкін трохи упав на дусі, втім, знайшов час для спілкування і нових знайомств, насолоджуючись офіційними коктейль-прийомами. Він зібрав кілька споріднених душ, серед них була Кетрін Літтел, дружина помічника генерального прокурора Нормана Літтела (як свідчили архівні матеріали, була чимала кількість одружених жінок, з якими він підтримував стосунки). Літтели представили Лемкіна віце-президентові Воллесу, з яким мали тісні взаємини (Норман Літтел зазначив у своєму щоденнику, що віце-президент виявив «неабиякий інтерес до колекції нацистських декретів Ральфа Лемкіна»). Лемкіна попросили допомогти віце-президентові підготувати промову, яку той мав виголосити у Медісон-сквер-гарден у Нью-Йорку (текст початкової версії стверджував, що Америка буде справді демократичною лише тоді, коли побачить «обраним президентом Сполучених Штатів кольорового кандидата» {338} 338 [77] «обраним президентом Сполучених Штатів кольорового кандидата»: Norman М. Littell. Му Roosevelt Years. — University of Washington Press, 1987. — P. 125. / [c. 272]
; цей передчасний рядок було звідти вилучено, коли Літтел сказав Воллесу, що ці слова зіграють проти нього, якщо він коли-небудь балотуватиметься на пост президента).
Вряди-годи Лемкін зустрічався з Воллесом у його великому кабінеті у будівлі Сенату США, сподіваючись якось залучити його до своєї роботи з декретами нацистів. Проте переконався, що віце-президента більше цікавили кукурудзяні поля в Огайо. «Ми завинили перед усіма фермерами світу, — казав йому Воллес, — ось на чому потрібно зосередити увагу». Воллес не справляв особливого враження на Лемкіна, який не міг пройнятися «самотніми мріями» віце-президента. Тож після того, як його підбадьорили Літтели, він вирішив брати вище і звертатися до президента Рузвельта. Принаймні такою була інтерпретація Лемкіна.
Лемкін підготував меморандум, але той вийшов надто довгим. «Скоротіть його до однієї сторінки, якщо хочете, щоб Рузвельт це прочитав», — сказали йому. Як можна стиснути інформацію про усі ці звірства? Він переглянув свій підхід і вирішив подати Рузвельтові нову ідею: оголосити масові вбивства поза законом, написав він, зробити їх злочином, «злочином злочинів». Лемкін запропонував розробити угоду, за якою б метою війни став захист етнічних і расових груп, і яка б дала чіткий сигнал попередження Гітлеру. Меморандум було надіслано, минуло кілька тижнів і прийшла негативна відповідь. Президент усвідомлював загрозу, але час діяти ще не настав. «Будьте терплячим, — повідомлялося Лемкіну, — сигнал буде, але не вже негайно». {339} 339 [78] Будьте терплячим: Lemkin, Totally Unofficial, 235, xiv. / [c. 273]
Лемкін був наче на власному похороні, не маючи жодної звістки з Вовковиська, і його охопила меланхолія. Однак він знову взяв себе в руки і вирішив забути про політиків і державних діячів.
Він напише книгу і апелюватиме безпосередньо до американського народу.
76
До Північної Кароліни продовжували надходити документи зі Стокгольма, з бібліотеки Конгресу і від друзів з усієї Європи. Щодо дій німців вони містили важливі подробиці (розподіл продовольчих пайок, кількість калорій, які виділялося окремим особам залежно від того, до якої вони належали групи) і чутки про масові страти і депортації. Зібрані декрети були частиною більшої схеми, системи для вбивства. Лемкін використав ці матеріали для свого курсу лекцій у Школі військового управління у Шарлотсвіллі. Студенти були під враженням від його лекцій.
Задум написати книгу мав на меті зробити такі матеріали якомога доступнішими. «Я з Міссурі, покажіть їх мені», — на таку реакцію сподівався Лемкін, як завжди оптимістично налаштований. Він хотів переконати народ Америки за допомогою юридичного обґрунтування і доказів, застосовуючи об’єктивний і науковий підхід. Він надіслав свою пропозицію {340} 340 [79] Він надіслав свою пропозицію: John Cooper, Raphael Lemkin, 53. / [c. 273]
до Фонду Карнеґі за міжнародний мир у Вашингтоні, де вона потрапила на стіл Джорджа Фінча, який дав зелене світло. «Завершіть роботу над рукописом, — сказали Лемкіну, — і Фонд оформить матеріали у формі, придатній для друку». Вони погодилися на об’єм у двісті сторінок, гонорар (п’ятсот доларів) і скромне відшкодування витрат. Час для книги був ідеальний, воєнні злочини — на міжнародному порядку денному, нещодавно було прийнято Декларацію у Сент-Джеймському палаці [34] «Союзницька декларація», підписана 12 червня 1941 р. у Сент-Джеймському палаці в Лондоні державами, які вели війну проти держав «Осі», та урядами окупованих країн у вигнанні, яка стала першим кроком до створення ООН.
. У жовтні 1942 року президент Рузвельт згадав у своїй промові про «варварські злочини», скоєні в окупованих країнах, і закликав притягнути винних до відповідальності «перед законними судами». Він також заявив {341} 341 [80] Він також заявив, що: Franklin Roosevelt, Statement on Crimes, 7 October 1942. / [c. 274]
, що «воєнних злочинців» примусять до капітуляції, що за допомогою «усіх наявних доказів» кожен з них відповідатиме індивідуально і що зараз Об’єднані Нації працюють над створенням відповідної комісії для розслідування воєнних злочинів.
Читать дальше