Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Мальке і Рут, 1938 р.

Поведінку Герти найкраще можна було б описати, назвавши її нейтральною. Вона не була ні рада зустрічі зі мною, ні не рада їй. Я просто був там. Вона пам’ятала дядька Леона, охоче говорила про нього, потепліла, її очі ожили.

— Так, — сказала вона, — я знаю хто ви — його онук.

Це було висловлено як факт. Герта не виявила при цьому хоч якогось натяку на емоції. Дійсно, жодного разу впродовж цих двох днів, які ми провели разом, вона не виявила ні печалі, ні радості, ані жодних інших почуттів, що лежать між двома крайнощами. Була ще одна дивина: за багато годин, коли ми були поруч, Герта не поставила мені жодного запитання.

На початку розмови з’ясувалося, що Герта нічого не знала про те, що сталося з її батьками. Вона знала, що вони були мертві, але як і коли вони відійшли, не знала. Я спитав її чи вона б хотіла дізнатися, що з ними сталося.

— Чи він знає? — Це питання було поставлено її синові, а не мені. Здавалося, що вона була здивована перспективою почути нову інформацію.

— Він каже, що знає, — відповів Дорон. Вони розмовляли між собою на івриті; я вловив тільки м’якість його відповіді.

Я порушив мовчанку і запитав її сина, чи вона б хотіла дізнатися правду.

— Спитайте її, — сказав Дорон, знизуючи плечима.

— Так, — відповіла жінка, вона хотіла знати подробиці, усі подробиці.

Від подій, які я описав, і до нашої зустрічі у невеличкій квартирі Герти у Тель-Авіві минуло багато років.

— Ваших батьків було вбито, — сказав я їй, — сімдесят років тому, після того, як ви з вашими сестрами покинули Відень. Обставини були страшенно несприятливими. Я з’ясував, що Густі й Максу вдалося знайти місця на пароплаві «Уран», який мав іти вниз по Дунаю до Братислави, забравши їх і ще кілька сотень інших єврейських емігрантів до Чорного моря. Звідти вони мали сісти на інший корабель до Палестини.

«Уран» вийшов з Відня у грудні 1939 року, але подорож було перервано через низку несприятливих подій, природних і неприродних, через кригу та окупацію. Під кінець року корабель дійшов до Кладово, містечка в Югославії (тепер у Сербії). Далі прохід було заблоковано кригою, яка прийшла з примхливою, холодною зимою. Густа і Макс провели морозну зиму на борті переповненого корабля, кілька місяців не маючи змоги зійти на берег, поки не настала весна. Їх забрали у табір поблизу Кладово, де вони залишалися впродовж кількох місяців. У листопаді 1940 року вони сіли на інший корабель, який повертався до Відня вверх по Дунаю, до містечка Шабац поблизу Белграда. Тут їм судилося бути у квітні 1941 року, коли Німеччина напала на Югославію і окупувала її. Там вони залишалися, не маючи змоги мандрувати далі. {550} 550 [1] Там вони залишалися: Gabrielle Anderl and Walter Manoschek, Gescheiterte Flucht: Der Jüdische «Kladovo-Transport» auf dem Weg nach Palastina, 1939–1942 (Failed flight: The Kladovo transport on the way to Palestine, 1939–1942) (Verlag für Gesellschaftskritik, 1993). Див. також «The Darien Story», The Darien Dilemma. Режим доступу: http://www.dariendilemma.com/eng/story/darienstory/ ; Dalia Ofer and Hannah Weiner, Dead-End Journey (University Press of America, 1996). / [c. 454]

Через якийсь час їх затримала німецька влада. Чоловіків і жінок розділили. Макса забрали до сербської Засавіци, вивезли в поле, вишикували і розстріляли разом з іншими чоловіками з того корабля. Це було 12 жовтня 1942 року. Густа прожила ще кілька тижнів, тоді її перевезли до концтабору Сайміште поблизу Белграда. Там її вбили восени 1942 року, у який саме день — невідомо.

Герта уважно слухала цю історію, яку я дещо схвильовано розповідав. Коли я завершив, я почекав, адже у Герти могли виникнути якісь запитання. Але жодних запитань не було. Вона все почула і все зрозуміла. Вона обрала цей момент, аби пояснити своє ставлення до минулого, чому вона вирішила мовчати і не пам’ятати:

— Я хочу, щоб ви знали: це неправда, що я все забула.

Ось що вона сказала, пильно вдивляючись мені в очі:

— Я просто дуже давно вирішила, що це період, який я не хочу пам’ятати. Я не забула. Я вирішила не пам’ятати.

Упродовж цих двох днів фотографії з її альбому та інші фотографії на моєму портативному комп’ютері змусили завісу пам’яті Герти трохи відхилитися.

Спершу здавалося, наче там повна темрява, тоді щось замерехтіло, блиснуло і заблимало. Герта пам’ятала деякі речі, але решта було поховано надто глибоко, щоб виринути на поверхню.

Я показав їй світлину з Лаурою, її тіткою, сестрою матері. Жодних спогадів. Тоді весільну фотографію Леона та Рити, світлину синагоги, де вони побралися. Ці зображення теж не справили жодного враження. Вона сказала, що не пам’ятає, хоча мала б бути присутньою на весіллі. Ім’я Рити нічого для неї не означало.