Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Франк викладав аргументи на свій захист через місяць після приїзду Бегбедера до Нюрнберга. Ширилися чутки, що він обрав відмінний від інших підхід, тож Бегбедер зробив усе можливе, аби бути присутнім на слуханнях. Він згадував, що Франк був єдиним із підсудних, хто визнав хоч якусь свою відповідальність. Це вразило Бегбедера і підштовхнуло до написання статті для французького протестантського часопису «Реформе» ( Réforme ) — «Несподіване визнання провини» {545} 545 [61] «несподіване визнання провини»: Yves Beigbeder, «Le proces de Nurembourg: Frank plaide coupable», Reforme, 25 травня 1946. / [c. 445] .

Я запитав про зв’язок його дядька з Франком. Чи Доннедьє коли-небудь згадував про те, що був знайомий з Франком у 1930-х роках, і навіть відвідував Берлін на запрошення Франка? На ці питання він спершу зреагував мовчанкою, а тоді: «Що ви маєте на увазі?». Я розповів йому про подорож Доннедьє до Берліна, щоб виступити на зібранні «Академії німецького права». Пізніше я надіслав копію промови {546} 546 [62] Пізніше я надіслав копію: Hans Frank, International Penal Policy. / [c. 445] , яку Доннедьє тоді виголошував, з доволі іронічною назвою «Покарання за міжнародні злочини». Франк зреагував на ідеї Доннедьє агресивно, сказавши, що «це велике джерело небезпеки і неясності». Я також надіслав фотографію, яка вочевидь була справжньою несподіванкою для Бегбедера: «Поки ви мені не сказали, я не знав, що мій дядько вже був знайомий з Франком. Це мене дуже здивувало».

Франк і Доннедьє були обидва зацікавлені у тому, щоб не розповідати про свої зв’язки. Суддя Фалько, однак, знав про це, зазначивши у своєму щоденнику, що його французький колега обідав з Франком і навіть зустрічався з Юліусом Штрайхером. Більшовики теж знали, і були проти призначення Доннедьє суддею трибуналу. «Ле Попульєр» ( Le Populaire ) — газета французьких соціалістів, опублікувала статтю з провокативною назвою: «Суддя-нацист на Нюрнберзькому трибуналі» {547} 547 [63] «Суддя-нацист на Нюрнберзькому трибуналі»: Falco, Juge a Nuremberg, 42. / [c. 445] .

Останнім днем Франка на трибуні була Страсна п’ятниця, на наступний день після того, як зазвичай у церкві Святого Хоми у Ляйпцигу виконували «Страсті за Матвієм». Додд написав своїй дружині до Америки, що він очікував, що Франк буде «затятим» з огляду на його «лиху» діяльність у Польщі, однак врешті потреби у перехресному допиті не було. Франк дійсно визнав свою вину. Це був один із найдраматичніших моментів процесу.

«Він став католиком, — писав Додд, — і, гадаю, це далося взнаки». {548} 548 [64] «Він став католиком»: Christopher Dodd, Letters from Nuremberg: My Father’s Narrative of a Quest for Justice (Broadway Books, 2008), 289. / [c. 446]

Франк був спокійний. Він віддав належне, він пройшов крізь чорну браму, почувався оптимістично. Французькі, британські та американські судді, здається, оцінили його прямоту.

— Бог є великодушним господарем, — сказав він д-ру Гілберту, який спитав, що підштовхнуло його піти тим шляхом, який він обрав.

— Газетна стаття була останньою краплею, — пояснив Франк.

— Кілька днів тому я прочитав допис у газеті про те, що д-ра Якобі, єврейського юриста з Мюнхена, який був одним з найкращих друзів мого батька, було знищено в Аушвіці. Тоді, коли Гьосс свідчив про те, як він знищив два з половиною мільйони євреїв, я усвідомив, що він був людиною, яка спокійно знищила найкращого друга мого батька — прекрасного, чесного і доброго літнього чоловіка — і мільйони невинних людей, таких, як він, а я нічого не зробив, щоб зупинити це! Дійсно, я не вбивав його власноруч, але ті речі, які я говорив, і ті речі, які говорив Розенберг, зробили це можливим! {549} 549 [65] Кілька днів тому я прочитав: Gilbert, Nuremberg Diary, 280. / [с. 446]

Як і Бріґіт, Франк втішався думкою про те, що особисто нікого не вбивав. Можливо, це б його врятувало.

Леон вирішив мовчати. Він нічого не розповідав про Мальке, своїх сестер Лауру і Густу, родину з Лемберга і Жовкви чи про інших членів родини у Відні, разом з чотирма його племінницями.

Однією з цих чотирьох племінниць була Герта, одинадцятирічна дочка його сестри Лаури, яка мала їхати до Парижа з міс Тілні і моєю мамою влітку 1939 року, але так не сталося. Леон ніколи про неї не говорив.

Він ніколи не розповідав і про свою сестру Густу та її чоловіка Макса, які залишалися у Відні аж до грудня 1939 року.