Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

З Варшави ми з сином вирушили на машині до Треблінки. Пейзаж за вікном автомобіля був невеселим, розміреним, сірим. Звернувши з головної автостради, ми їхали через густий ліс, повз села і церкви. Іноді монотонний пейзаж переривала окрема дерев’яна будівля, будинок або стодола. Ми зупинилися на ринку купити сухе печиво і горщик з криваво-червоними квітами. В машині була карта, де було вказано, що Треблінка знаходиться по дорозі на Вовковиськ.

Від табору у Треблінці не залишилися нічого матеріального, німці поспіхом усе зруйнували, коли відходили. Там був скромний музей, де зберігалося кілька фотографій і документів, пошарпаних і зернистих, дешевий макет табору, реконструйований зі спогадів кількох тих, хто вижив. Низка урядових постанов, встановлених під захисним склом, деякі з підписом Франка, одна з них — розпорядження про застосування смертної кари у жовтні 1941 року.

Інший документ мав підпис Франца Штангля, командувача, персонажа однієї тривожної книги, яку написала письменниця Гітта Серені. Поряд з підписом Штангля була знайома кругла печатка Генерал-губернаторства: Треблінка, 26 вересня 1943 року. Тут були неспростовні докази того, що владні повноваження Франка поширювалися і на цей табір. Чорний знак, незмивний і безумовний, щодо питань відповідальності.

Коли цей табір було виявлено більшовиками, Василь Гроссман відразу написав різку статтю «Пекло у Треблінці». «Ми ступили на землю Треблінки, — пише він, — тут фрагменти кісток, зубів, аркуші паперу, одяг, різноманітні речі. Земля не хоче ховати в собі таємниць». {531} 531 [47] Ми ступили на землю Треблінки: Grossman, Road, 174. / [с. 438] Це був вересень 1944 року.

За входом починалася земляна доріжка з втоптаною травою і бетонними шпалами вздовж колишньої колії, якою Райзман, сестри Фройда і Мальке прибули на кінцеву точку свого життя — платформу. Вже немає напівзогнилих сорочок і складаних ножів, про які писав Гроссман, немає дитячих капчиків з червоними помпонами. Немає кухлів, паспортів, фотографій і продовольчих карток, їх закопано у лісі. Усе розчистили для символічної колії і залізничної платформи, аби можна було собі уявити цю страшну подорож.

Під безмежним сірим небом викладено меморіал з грубо витесаних сотень кам’яних брил, наче проліски чи надмогильні камені, що закопані у землю. Кожен камінь символізує хутір, село або містечко, велике місто чи регіон, звідки сюди було привезено мільйон осіб. Це — місце для роздумів, де домінує небо, як і тоді, оточене зеленими соснами, що тягнуться у височінь. У тихому навколишньому лісі ховаються таємниці.

Потім ми подалися до сусіднього містечка у пошуках їжі. Ми проминули покинуту залізничну станцію Треблінка, за кілька миль від табору, ту, якою користувалися Віллі Менц та інші німецькі та українські робітники. Поблизу було містечко Брок, місце, де можна було пообідати у скромному ресторані. Тихенько грало радіо, приміщення наповнювали звуки знайомої мелодії, пісні, написаної у 1980-х роках під час заворушень у Лос-Анджелесі. «Не переймайтесь тим, що вже минуло, чи тим, що ще має статися».

Леонард Коен зі своїм посланням був у ті дні у Польщі популярним. Тріщини були скрізь; ось як світло проникало всередину.

Завершення свідчень Самуеля Райзмана збіглося з новою фазою судового процесу. Першим з обвинувачених викладати свою справу перед судом почав Герінг у березні 1946 року. Коли Франк чекав на свою чергу, він знав, що перед ним стоїть дуже непросте завдання, що врятуватися від шибениці буде дуже важко. Щоденники використали {532} 532 [48] Щоденники використали: Flanner, «Letter from Nuremberg», 17 грудня 1945, 107. / [c. 439] , щоб «пришпилити» його, повідомляв «Нью-Йоркер», більшовики часто посилалися на них.

У четвер, 18 квітня, настав день Франка у суді. Він виступав після Альфреда Розенберга {533} 533 [49] Він виступав після Альфреда Розенберга: Trial of the Major War Criminals, 11:553. / [c. 439] , який зробив спробу переконати трибунал у тому, що слово «винищення» не слід розуміти буквально, і, ясна річ, воно не стосується масових убивств. Рудольф Гьосс, комендант Аушвіца, з’явився як свідок Розенберга, докладно розповівши про отруєння в газових камерах і спалення «щонайменше 2 500 000 жертв» {534} 534 [50] «щонайменше 2 500 000 жертв»: там само, 415. / [с. 439] впродовж трьох років. Франк уважно слухав, як Гьосс без жалю і жодних емоцій давав свої свідчення. Гьосс розповів д-ру Гілберту, коли вони були наодинці, що панівною позицією в Аушвіці була повна байдужість. Жодні інші почуття «у нас навіть не виникали» {535} 535 [51] «у нас навіть не виникали»: Gilbert, Nuremberg Diary, 259. / [с. 439] .