Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Підсудні слухали мовчки. Два ряди присоромлених облич… Чи Франк, здавалося, осунувся?

Райзман монотонно продовжував свою розповідь. Літню жінку привели у «Лазарет» разом з її дочкою, в якої почалися перейми. Її змусили лягти на траву. Охоронці спостерігали, як вона народжує дитину. Менц спитав бабусю кого б вона хотіла, щоб вони убили першою. Літня жінка благала убити її.

— Звісно ж, вони зробили навпаки, — сказав Райзман суддям, дуже тихим голосом. — Першим вбили щойно народжене немовля, тоді — матір дитини, і врешті бабусю.

Райзман розповідав про умови табору, про несправжню залізничну станцію. Заступник командувача Курт Франц побудував першокласну залізничну станцію з несправжніми вказівниками. Пізніше туди додали уявний ресторан і повісили розклад прибуття і відбуття. Гродно, Сувалки, Відень, Берлін. Це було схоже на знімальний майданчик якогось фільму. «Це для заспокоєння людей, — пояснив Райзман, — щоб не було жодних несподіваних пригод».

— Це було зроблено з психологічною метою, аби розвіяти тривогу, коли наближається кінець? — запитали свідка.

— Так, — голос Райзмана був спокійним, рівним.

— Скільки щодня знищувалося людей?

— Від десяти до дванадцяти тисяч.

— Як це відбувалося?

— Спершу у трьох газових камерах, потім — ще у десяти.

Райзман описав, як він був на платформі, коли привезли трьох сестер Зиґмунда Фройда. Це було 23 вересня 1942 року. Він бачив, як командувач Курт Франц зреагував на прохання однієї з сестер про ліки. {529} 529 [45] Він бачив, як командувач Курт: там само, 328. / [с. 435]

Прочитавши протокол зі свідченнями і подробицями приїзду сестер Фройда з Терезієнштадту, я шукав детальну інформацію про транспорт, яким вони прибули. Коли я знайшов її, почав проглядати списки імен, їх були тисячі, і врешті-решт я знайшов ім’я Мальке Бухгольц. Райзман мав бути на платформі, коли вона туди прибула.

Я вирішив відвідати Треблінку, чи те, що від неї залишилося. Нагода з'явилася, коли я отримав запрошення прочитати дві лекції у Польщі, одну у Кракові, а іншу — у Варшаві, яка була за годину їзди від місця, де був розташований табір Треблінка. Лекцію у Кракові було організовано в інституті Аллерганда, названому на честь професора, який навчав Лаутерпахта і Лемкіна, і якого вбили у Лембергу лише за те, що спитав у охоронця, чи той має душу. У Варшаві я читав лекцію у Польському інституті міжнародних відносин. І в Кракові, і Варшаві прийшло багато охочих послухати, було багато питань про Лаутерпахта і Лемкіна. Домінували питання ідентичності. Чи, на мою думку, вони були поляками, чи євреями, чи і тими, і тими водночас? «Хіба це важливо?» — відповідав я.

У Варшаві я познайомився з польським істориком права Адамом Редзіком, який розповів мені про Станіслава Стажинського, професора з Лемберга, який навчав Лаутерпахта і Лемкіна. Він вважав, що Стажинському треба віддати належне за несподіваний порятунок Лаутерпахта, тому що він підтримав іншого кандидата на посаду завідувача кафедри міжнародного права у Львові 1923 року. Це був професор Редзик {530} 530 [46] Це був професор Редзик: Redzik, Stanisław Starzynski, 55. / [с. 436] — той, хто дав мені фотографію львівських професорів, зроблену у 1912 році, на якій вісімнадцять чоловіків, усі з вусами або бородою. Серед них був Макаревич, а також Аллерганд і Лонгшам де Бер’є, яких потім уб'ють німці у Лембергу.

На моїй варшавській лекції в аудиторії серед слухачів сидів колишній міністр закордонних справ Польщі. Пізніше ми з Адамом Ротфельдом поговорили про Львув і сусідське містечко Перемишляни, де він народився. Ми порушили тему прав меншин, згадали договір 1919 року, погроми проти євреїв, Нюрнберг. «Так, — сказав він мені, — Макаревич, мабуть, був тим викладачем, який надихнув Лаутерпахта і Лемкіна. Яка іронія, — розмірковував він, — що чоловік, який так сильно симпатизував націоналістичним ідеям, став тим, хто посприяв конфлікту думок Лаутерпахта і Лемкіна, конфлікту між індивідами і групами».

Згодом ми з сином відвідали новий Музей Варшавського повстання. В одній з кімнат була велика, на цілу стіну, чорно-біла фотографія родини Франка. Я впізнав цю фотографію, бо кілька місяців тому отримав її від Нікласа Франка. Тоді йому було три рочки, він був вбраний у картатий чорно-білий костюмчик і взутий у блискучі чорні черевики, тримався за мамину руку. Він стояв спиною до свого батька; він виглядав сумним, наче хотів бути десь в іншому місці.