Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Француз оцінив книгу Лемкіна як «важливу» працю. Доннедье не читав праці повністю, визнав він, тому що через свої обов’язки він мав час лише «побіжно проглянути» книгу. Але він дійсно прочитав розділ 9, і вважав, що «геноцид» є «дуже точним» терміном, що «чітко» відповідає «жахливим злочинам, що привертають увагу трибуналу». Лемкіна могли б ці слова підбадьорити, однак він був достатньо проникливим, щоб побачити їхню двозначність. Зрештою, Доннедьє був тим чоловіком, який вважав за можливе прийняти запрошення Франка і відвідати його у Берліні у 1935 році.

«На жаль, Польща була головною жертвою», — продовжив французький суддя. Таке формулювання було цікавим, тому що суддя ознайомився з доказами. Звісно, Польща була жертвою, але чи головною жертвою? Можливо, він був люб’язним з Лемкіном, поляком. Можливо, він не знав, що Лемкін був євреєм. «Чи ви чули щось про нашого друга Раппапорта»? — спитав суддя, маючи на увазі суддю Верховного Суду Польщі, чоловіка, який не радив Лемкіну їхати до Мадрида у жовтні 1933 року. (Раппапорт пережив війну {523} 523 [39] Раппапорт пережив війну: Law Reports of Trials of War Criminals, Selected and Prepared by the UN War Crimes Commission, vols. 7, 14. Режим доступу: http://www.loc.gov/rr/frd/Military_Law/law-reports-trials-war-criminals.html . / [c. 427] і був призначений головою Верховного національного трибуналу Польщі, який проводив кримінальні судові процеси над Амоном Гьотом, якого зробив більш відомим фільм «Список Шиндлера», колегою Франка Йозефом Бюлером і комендантом Аушвіца Рудольфом Гьоссом — усіх засуджено до смерті.)

Доннедьє згадав у своїй відповіді, що він втратив на війні свого зятя, якого вбили рік тому за участь у «Русі опору», і що він підтримує контакт із Веспасіаном Пеллою, який зараз у Женеві пише книгу про воєнні злочини. Доннедьє відправив листа на лондонську адресу, з якої на кілька місяців раніше написав йому Лемкін, і звідти листа переслали до Вашингтона. Він дійшов до Лемкіна, який мешкав у маленькій квартирі у «Вордман Парк Хотел». Якщо поняття і термін «геноцид» і має якісь шанси на визнання у цій справі, Лемкін знав, що йому треба самому вирушати до Нюрнберга.

Коли я вперше запитав Елі про те, як чи коли його батько дізнався, що сталося з його батьками та іншими членами родини у Лембергу і Жовкві, він доволі грубо відповів, що не знає. Ця тема ніколи вдома не згадувалася:

— Я гадаю, він хотів мене захистити, тож я ніколи не допитувався.

Це була знайоме відмовчування, до якого вдавалися Леон та багато інших, і до якого ставилися з повагою їхні близькі.

Малоймовірний ланцюжок подій, що привів до возз’єднання Лаутерпахта і його племінниці Інки, не виник лише з розмови, яку я мав з Кларою Крамер, що була сусідкою Лаутерпахтів у Жовкві. Одним із тих, хто разом з нею ховався від німців, був п. Мелман, який після визволення поїхав до Лемберга, аби з’ясувати, хто б міг вижити. Він відвідав єврейський комітет соціального захисту, де залишив список імен тих кількох євреїв, які вижили у Жовкві, серед них були дехто з Лаутерпахтів. Цей список прикріпили до стіни в управлінні комітету, куди Інка теж заходила після того, як покинула монастир, який був її притулком під час німецької окупації. Вона побачила імена мешканців Жовкви, зв’язалася з п. Мелманом, а тоді поїхала до Жовкви. Там її познайомили з Кларою Крамер.

— Мелман повернувся з цією чудовою красунею, — емоційно розповідала мені Клара. — Вона була прекрасною, наче Мадонна, і стала моїм першим другом після того, як я вилізла зі схованки. Інка, що була на три роки молодша за Клару, стала її найкращою подругою, і вони залишалися протягом багатьох років близькими, «наче сестри». Інка розповіла Кларі про свого дядька, відомого професора у Кембриджі, чоловіка на ім’я Герш Лаутерпахт. Вони намагатимуться його знайти з допомогою Мелманів і п. Патронташа, ще одного з тих, хто вижив у Жовкві, і який був однокласником Лаутерпахта ще у 1913 році у школі Лемберга. Мелмани та Інка поїхали з окупованої більшовиками Польщі до Австрії, де опинилися у таборі для біженців біля Відня. Якось — Клара не пам’ятала, за яких саме обставин — п. Патронташ дізнався, що Лаутерпахт залучений до судового процесу у Нюрнберзі. «Можливо побачив у газеті», — сказала Клара. «Дядько Інки зараз у Нюрнбергу, і я спробую з ним побачитись», — сказав п. Патронташ п. Мелману.

Оскільки Патронташ жив за межами табору, він міг подорожувати вільно. «Він погодився пошукати відомого професора Лаутерпахта», — пояснила Клара. Він вирушив до Нюрнберга, де став біля входу до Палацу правосуддя, який охороняли танки. Чекав, не маючи можливості зайти досередини і не бажаючи створювати метушню навколо себе.