Д-р Гілберт порушив тему навернення Франка у католицизм, яке відбулося в його камері за кілька днів до початку судового процесу. Франк пробурмотів щось про відчуття відповідальності, про потребу бути правдивим. Можливо, це був радше істеричний симптом, реакція на відчуття провини? Франк ніяк не зреагував на це припущення. Американський психолог бачив, що у Франка залишалися позитивні емоції до нацистського режиму, втім він також відчував у ньому ворожість до Гітлера. На початку січня адвокат Франка спитав, чи Ватикан допомагає обвинуваченню і чи Франку слід покинути церкву. Це змусило Франка замислитися.
«Це так, наче в мені дві людини», — сказав Франк, коли д-р Гілберт його слухав. — «Є я, Франк, і є інший Франк — один з лідерів нацистів». {527} 527 [43] «Це так, наче в мені дві людини»: там само, 116 (10 січня 1946). / [с. 432]
Чи Франк грає у якусь гру, чи він є щирим? Мовчки розмірковував про це д-р Гілберт.
«Часом я запитую себе, як цей Франк міг робити такі речі. Цей Франк дивиться на іншого Франка і каже: “Гм, яка ж ти гнида, Франку! Як ти міг робити такі речі? Ти точно дав волю своїм емоціям, чи не так?”».
Д-р Гілберт нічого не сказав на це.
«Я впевнений, що вам як психологу мало б бути цікаво. — Наче я є двома різними людьми. Ось перед вами я — і ось там на суді той інший Франк, що виголошував великі нацистські промови».
Проте Гілберт мовчав. Що менше він говорив, то більше розповідав Франк. «Дивовижно, чи не так»? — сказав Франк, дещо безнадійно.
Дивовижно і шизофренічно, подумав Гілберт, і без сумніву задумано з метою врятувати свою шию від мотузки.
126
Впродовж наступного місяця слухання перейшли від розгляду загальних доказів до індивідуальних справ. У залі з'являлися свідки, щоб дати особисті свідчення з перших вуст. Одним із таких свідків був Самуель Райзман, бухгалтер, який розмовляв польською, єдиний, хто лишився живим після Треблінки.
Для мене розповідь Райзмана була особливо переконливою і особистою, тому що Треблінка — це місце, де було вбито Мальке. Леон дізнався про подробиці лише наприкінці свого життя, коли моя мати показала йому книжку, яка містила довгий список імен тих, кого тримали у Терезієнштадті. Серед тисяч імен була Мальке Бухгольц, також було зазначено, що її перевезли з Терезієнштадту до Треблінки 23 вересня 1942 року. Леон зачинився наодинці у своїй кімнаті разом з тією книжкою, згодом звідти мама чула його плач. Наступного дня він більше нічого не казав про книжку. Він ніколи не говорив про Треблінку, принаймні у моїй присутності.
Самуель Райзман з’явився на трибуні для свідків вранці 27 лютого, представився суддям як чоловік, який «повернувся з того світу» {528} 528 [44] «повернувся з того світу»: Trial of the Major War Criminals, 8:322. / [c. 433]
. Він був вбраний у темний костюм і краватку, дивився на суддів через окуляри. Здавалося, що на його вугластому, зморшкуватому обличчі написаний подив і потрясіння від того, що він живий. Він сидів у залі всього за декілька футів від Франка, який колись керував територією, де була розташована Треблінка. Дивлячись на цього чоловіка, навіть не можна було здогадатися, який йому довелося пройти непростий шлях і свідком яких жахіть він був.
Розміреним і спокійним голосом він розповідав про подорож з варшавського гетто у серпні 1942 року: залізницею у нелюдських умовах везли вісім тисяч людей у переповнених вагонах, призначених для худоби. Він єдиний з них, хто вижив. Коли російський прокурор запитав про прибуття, Райзман розповів, як їх змусили роздягнутися і пройтися вздовж Гіммельфартштрассе, «дороги на небеса», короткої дороги до газової камери, коли раптом його друг з Варшави покликав його і вивів звідти. Німцям був потрібен перекладач, але перед тим він завантажував одяг мертвих у порожні вагони, що відбували з Треблінки. Минуло два дні, тоді прибув транспорт з маленького містечка Вінегрова, який привіз його матір, сестер і братів. Він бачив, як вони йшли до газових камер, і не міг цьому зарадити. Кілька днів по тому йому віддали документи його дружини, серед яких була фотографія дружини з дитиною.
— Це все, що у мене залишилося від моєї сім’ї, — сказав він у залі суду, як публічне одкровення. — Фотографія.
Він запропонував красномовний звіт про вбивства у промислових масштабах, окремі жахіття і нелюдські дії. Десятирічну дівчинку привели у «Лазарет» разом з її дворічною сестричкою. В охороні був німець на ім’я Віллі Менц, молочар з чорними вусиками (потім Менц повернувся до своєї роботи, яку виконував, поки його не засудили до довічного ув’язнення під час процесу щодо Треблінки, який відбувався в Німеччині 1965 року). Старша дівчинка кинулася на Менца, коли той вихопив пістолет. Чому він хотів убити маленьку дівчинку? Райзман описав, як він бачив, що Менц схопив дворічну дитину, зробив кілька кроків до крематорію і кинув її у піч. Тоді він убив її сестру.
Читать дальше