— Це не той, хто постійно плакав? — раптом спитала Роббі, і це нагадало мені, що й інші розповідали про Франкові сльози.
— Так, — відповів я.
Роббі була у суді в той день, коли показували фільм про Гітлера, який викликав у Ріббентропа та інших безконтрольний плач.
Картини жахіття зринали у пам’яті, наче усе відбувалося вчора. Роббі згадала свідчення жінки-коменданта з Дахау, тієї, що робила «абажури з людської шкіри». Моя співрозмовниця легко хитала головою, розповідаючи це, наче намагаючись позбутися цього спогаду, а її голос тихшав, аж поки її не стало ледь чути.
— Зазвичай усе було дуже нудно, тоді щось відбувалося, і моєю реакцією був жах.
Вона замовкла.
— Це було жахливо…
Роббі чула уривки звіту, який Штроп підготував Франку, під назвою «Варшавського гетто більше немає».
Вона сиділа на місцях для публіки і слухала, як зачитують уривки з щоденника Франка. «Те, що ми прирікаємо 1 200 000 євреїв померти від голоду, слід зазначити лише побіжно» {520} 520 [36] Те, що ми прирікаємо: Trial of the Major War Criminals, 3:551. / [c. 425]
, — такі слова вона почула.
Роббі бачила людську шкіру, яку, як повідомлялося, зняли з тіл у Бухенвальді. Вона згадувала про обговорення татуювань, зроблених на живій плоті.
Ті докази так глибоко вразили Роббі Дандас, що навіть понад сім десятиліть по тому вона відчувала неабияке хвилювання. «Я ненавиджу німців, — раптом дуже несподівано сказала Роббі. — Завжди ненавиділа». Тоді її серйозним обличчям пробігла тінь жалю. «Мені дуже шкода, — сказала вона так тихо, що я ледь розібрав слова. — Просто я їм не пробачила».
123
А що Лемкін? Два місяці слухань цілком достатньо для ідей, які він відстоював, але, здається, усі його зусилля минули намарно. Геноцид було згадано у перший день французьким і радянським прокурорами, що його дуже втішило. Після них виступали американці і британці, але вони уникали згадування цього терміну. На розчарування Лемкіна, решта листопада і увесь грудень — тридцять один день слухань — минули без озвучення цього терміна у суді.
Лемкін слідкував за розвитком процесу з Вашингтона, команда Джексона тримала його подалі від Нюрнберга. Йому було гірко читати щоденні стенограми, коли вони надходили до Комітету з питань воєнних злочинів, де Лемкін працював консультантом, читати новини, де не було й згадки про геноцид. Можливо, це сенатори з Півдня вплинули на Джексона і його команду, боячись наслідків звинувачень у геноциді у місцевій політиці, з американськими індіанцями і чорношкірими.
Команда Джексона вжила активних дій, аби тримати Лемкіна подалі від процесу. Але це нікого не дивувало після того, як він у жовтні наробив шуму у Лондоні своєю норовливою поведінкою. Натомість таланти Лемкіна планувалося спрямувати на підготовку іншого процесу щодо воєнних злочинів, відкриття якого очікували у квітні 1946 року у Токіо. Однак йому доручили розслідувати діяльність Карла Гаусгофера, німецького генерала Першої світової війни, який згодом став науковцем у Мюнхені, і був знайомий з письменником Стефаном Цвейгом. Стверджували, що Гаусгофер заклав інтелектуальні підвалини ідей « Lebensraum », задоволення потреб більшого життєвого простору для німців шляхом захоплення чужих територій, і що Рудольф Гесс був його науковим помічником. Лемкін рекомендував притягнути Гаусгофера до суду, але Джексон виступив проти, посилаючись на те, що його активність обмежувалася «навчанням і писанням». Раніше це питання втратило свою актуальність через те, що Гаусгофер і його дружина наклали на себе руки. {521} 521 [37] Раніше це питання: Tusa and Tusa, Nuremberg Trial, 294. / [c. 426]
20 грудня трибунал оголосив у слуханнях різдвяну перерву. Доннедьє повернувся до своєї квартири на бульварі Сен-Мішель у Парижі, де на нього чекав лист від Лемкіна разом з примірником «Правління держав “Осі”». Відповідь, отримана Лемкіном у січні 1946 року, мабуть, розпалила в польського юриста бажання знову долучитися до судового процесу. «Можливо, я матиму приємність побачитись з вами у Нюрнбергу», — обнадійливо написав французький суддя. Вони були знайомі ще з 1930-х років, з часів засідань Ліги Націй. «Я був дуже радий отримати ваш лист і новини», — додав Доннедьє тонким почерком, дивуючись, що лист Лемкіна так довго йшов до нього. «Я — суддя Міжнародного військового трибуналу» {522} 522 [38] Я — суддя міжнародного: Доннедьє — Лемкіну, 28 грудня 1945 року, box 1, folder 18, Lemkin Collection, American Jewish Historical Society. / [c. 427]
, — продовжив він, наче Лемкін міг цього не знати.
Читать дальше