Наприкінці зими 1946 року Лаутерпахт почувався втомленим і пригніченим. Рахиль хвилювалася за його здоров’я, психічний стан і безсоння, він почав надто перейматися незначними життєвими труднощами, як от витрати на членство у клубі «Атинеум» на вулиці Пел-Мел. Жахливі новини, які повідомила Інка про смерть його батьків і усієї родини, навіть без жодних подробиць лягли на нього важким тягарем. Рахиль сказала Елі, що посеред ночі його батько може «жахливо заволати уві сні» {553} 553 [3] «жахливо заволати уві сні»: Elihu Lauterpacht, Life of Hersch Lauterpacht, 278. / [c. 464]
, це його реакція на «почуті описи звірств».
Усе ж променем світла було те, що Інка залишилася живою. Лаутерпахт не шкодував часу та сил, аби переконати її переїхати до Англії, щоб бути з ними у Кембриджі. Він мав право привезти Інку до себе, пояснював він, як найближчий живий родич, але не міг привезти Мелманів, які дбали про неї в австрійському таборі для переміщених осіб. Лаутерпахт розумів, що Інка схилялася до того, щоб залишатися з Мелманами, з парою, яка запропонувала їй безпеку і стабільність після «жахливих страждань», які їй довелося пережити. «Ми багато знаємо про тебе, — писав він п’ятнадцятирічній дівчині, — тому що твій дідусь Арон дуже тебе любив і часто про тебе розповідав». {554} 554 [4] Ми багато знаємо про тебе: Лаутерпахт — Інці Гелбард, 27 травня 1946 року, приватний архів Елі Лаутерпахта. / [с. 464]
Він до певної міри хотів поважати її бажання. Їй самій вирішувати своє майбутнє, написав Лаутерпахт, однак їй слід перебратися до Англії, де умови життя будуть «більш прийнятними».
Щоб допомогти вийти з глухого кута, втрутилася Рахиль. «Я розумію твої побоювання і сумніви, — сказала вона Інці, — але Герш є твоїм найближчим родичем, братом твоєї мами. Я знала твою маму і дуже її любила, — написала Рахиль, — я гадаю, буде правильно, якщо ти переїдеш до нас як до свого рідного дому і до своєї сім’ї». Вона додала рядок, який, мабуть, вплинув на Інку: «Ти будеш нашою дитиною, нашою дочкою». Пізніше того року Інка вирушила до Англії, аби переїхати жити до них на Кранмер-роуд.
Під час листування з Інкою Лаутерпахт повернувся до Нюрнберга тепер вже озброєний інформацією про те, що його родину було знищено тими людьми, яких він переслідує у суді. Він вирушив у дорогу 29 травня, аби обговорити з Максвеллом Файфом і британською групою юристів підготовку кінцевих аргументів обвинувачення. Вони мають бути представлені перед трибуналом за кілька тижнів, наприкінці липня, тож Шовкросс запропонував розподіл праці: британські юристи у Нюрнебергу візьмуться за факти щодо окремих підсудних, а Лаутерпахт звернеться до «правової та історичної частини справи». Його завданням буде переконати суддів у тому, що немає перешкод для того, щоб визнати підсудних винними у злочинах проти людяності та усіх інших злочинах. «Ваша частина буде головною у завершальній промові» {555} 555 [5] головною у завершальній промові: Elihu Lauterpacht, Life of Hersch Lauterpacht, 294. / [c. 465]
, — пояснив Шовкросс.
136
Лемкін у Вашингтоні почувався розчарованим, бо його умисне усунули від участі у слуханнях, він був до них непричетним. Лише тепер, коли «геноцид» випав з судового процесу і на цей термін ніхто не посилався, він зробив ще одну спробу знайти можливість повернутися до Європи. Лемкін вважав, що лише він здатен повернути поняття геноциду до справи, і для цього йому треба бути у Нюрнбергу.
Він працював як частково зайнятий радник у воєнному міністерстві США (з щоденною платнею у двадцять п'ять доларів), жив сам, переживав за долю своєї родини, — про яку досі не було новин, — і слідкував за процесом через інформаційні повідомлення і стенограми. Він мав доступ до деяких доказів і уважно вивчав деталі, викладені у щоденниках Франка. «Це були докладні записи, — писав Лемкін, які дають можливість простежити «кожне «офіційно» промовлене слово і вчинену дію». Іноді вони нагадують «поганий голлівудський сценарій» {556} 556 [6] «поганий голлівудський сценарій»: Steven Jacobs, ed., Raphael Lemkin’s Thoughts on Nazi Genocide (Bloch, 2010), 261. / [c. 465]
, це слова холоднокровного, цинічного, пихатого чоловіка без жалю у серці чи хоч якогось відчуття жахливих масштабів своїх злочинів. Ці щоденники привернули увагу юриста до Франка.
Але життя — це не лише робота і переживання. Лемкін бував у світському товаристві набагато частіше, ніж Лаутерпахт, і став кимсь на кшталт світського лева. Він провадив таке активне світське життя, що «Вашингтон Пост» включила інформацію про нього до свого газетного розділу про мешканців столиці, «народжених за кордоном», коли висвітлювала їхні погляди щодо американських жінок. {557} 557 [7] Він провадив таке активне світське життя: Reynolds G. Cosmopolites Clock the American Femme; Nice, but Too Honest to Be Alluring// Washington Post. — 1946, 10 березня. — S. 4. / [c. 466]
З-поміж семи тих, хто погодився взяти участь, д-ра Рафала Лемкіна було згадано як «науковця», «поважного» польського фахівця з міжнародного права, який написав «Правління держав “Осі”».
Читать дальше