Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Під час нашої першої зустрічі я сидів з Нікласом Франком на околиці Гамбурга на терасі готелю «Якоб», що виходила на ріку Ельбу. Була рання весна, і після цілого дня слухань у суді — Гамбург був штаб-квартирою Міжнародного трибуналу ООН з морського права, — ми сиділи під густою кроною пахучого квітучого дерева, з пляшкою рислінгу і щедрою тарілкою різного німецького сиру.

Нікласові було сімдесят три. Він мав бороду і вразливе обличчя, впізнаване з дитячих фотографій. Він виглядав як якийсь добрий, делікатний науковець, але водночас холодний і цілеспрямований, з твердою вдачею. Нікласові були три рочки, коли Малапарте був у Вавелі навесні 1942 року, тож він не пам’ятав цього італійця, але знав, що той написав про його батька. Я дізнався про це з книги, яку Ніклас написав у 1980-х роках, і яка посприяла нашій зустрічі. Протягом багатьох років він працював журналістом часопису «Штерн» і в 1987 році видав книжку « Der Vater » («Батько»). Ця нещадна й невблаганна критика свого батька зламала табу, за яким діти провідних нацистів мали шанувати своїх батьків (і не вибовкувати забагато таємниць). Англійською мовою було видано скорочену версію книжки під назвою «У тіні Рейху», щоправда, Ніклас сказав мені, що він незадоволений перекладом і тим, що певні розділи було залишено поза увагою. Я знайшов примірник у мережі — десять пенсів, плюс вартість поштової доставки — і прочитав його за вихідні. Потім я знайшов перекладача — Артура Вензінгера, почесного професора з німецької мови і літератури Весліанського університету, який представив мене Нікласу. За ще одним дивним збігом обставин, перекладач книги Нікласа Франка в часи війни був в Академії Філліпса, розташованій у місті Ендовер, де його однокурсником був Елі Лаутерпахт.

Ми зустрілися з Нікласом через кілька тижнів у Гамбургу. Він мені відразу сподобався, ґречний чоловік з добрим почуттям гумору і гострим язиком. Ніклас розповідав про дитинство у Кракові і Варшаві, про життя у Вавельському замку, про випробування, з якими йому довелося зіткнутися, як синові Ганса Франка. Коли як журналіст він поїхав на початку 1990-х років до Варшави, аби взяти інтерв’ю у Леха Валенси, новообраного президента Польщі, вони зустрічалися у Бельведерському палаці, у тій самій залі, де Малапарте слухав, як Франк грає на піаніно.

— Я пам’ятаю, як бігав навколо столу, батько сидів навпроти. Найбільше на світі я хотів, щоб він мене обійняв. Я плакав, тому що він постійно називав мене « fremdi » — чужий — так, наче я не був членом сім’ї. «Ти не належиш до цієї сім’ї», — сказав мені батько, і я розплакався».

Вочевидь, я виглядав дуже здивованим, тож Ніклас роз’яснив детальніше:

— Лише згодом я дізнався, що мій батько вважав, що я не його син, а син його найкращого друга Карла Ляша, губернатора Галичини; він короткий час був коханцем моєї матері.

Зрештою Ніклас про все дізнався з листів і щоденників своєї матері.

Ніклас Франк з батьками, Вавель, 1941 р.

— Вона була справжньою письменницею, — пояснив він, — завжди записувала розмови, навіть ту, що відбулася з моїм батьком після того, як застрелили Ляша. (Навесні 1942 року, через звинувачення у корупції, Ляша усунули з посади губернатора Галичини, а замість нього призначили Отто фон Вехтера. Ляша було страчено або він наклав на себе руки).

Насправді з листів Бріґіт Франк чітко зрозуміло, що батьком Нікласа був Франк. Через багато років правда підтвердилася, коли Ніклас відвідав Хелен Вінтер (уроджену Кравчик), яка була особистою секретаркою Франка в роки перебування у Вавелі.

— Коли я підійшов до її будинку, то зауважив ледь помітний рух штори. Пізніше я спитав: «Фрау Вінтер, я схожий на пана Ляша?». Фрау Вінтер зблідла на обличчі. Це було правдою.

Вона переймалася, чи Ніклас буде схожий на Франка, чи на Ляша, і явно тішилася, що проглядалася схожість з Франком.

— Вона любила мого батька; вона була у нього закохана. — Ніклас замовк на хвилю, а тоді різко підсумував, і його слова мене потішили: — У них був секс; вона була дуже милою жінкою.

Почуття Нікласа до свого батька та інших членів його родини з плином часу не потеплішали. Франкова сестра Лілі торгувала сімейними зв’язками.

— Вона любила ходити до концтабору у Плашуві, — пояснював Ніклас, — поблизу Кракова, де ми жили. Після того, як краківське гетто було ліквідовано, тисячі євреїв було перевезено до Аушвіца, решту до Плашува. Наша тітка Лілі прийшла до табору у Плашуві і сказала: «Я сестра генерал-губернатора; якщо у вас є щось цінне для мене, я врятую вам життя».