Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Я спитав:

— Звідки вам про це відомо?

— З маминих листів, — відповів він.

Аж до 1933 року Ніклас думав, що Бріґіт Франк була у добрих стосунках з євреями. Навіть тоді, коли прийшли нацисти, вона продовжувала провадити з ними торгівлю, купувала і продавала хутро і прикраси, яких вимагав її новий статус:

— У перші місяці, коли вони прийшли до влади, Бріґіт і далі мала справи з євреями. Це засмучувало його батька. «Ти не можеш цього робити, — казав він. — Я — міністр юстиції, ти з ними торгуєш, а я їх усіх викину звідси».

Які в нього були взаємини з батьком? Ніклас міг згадати лише один випадок вияву любові. Це було у Вавельському замку, у ванній кімнаті його батька, біля ванни:

— Я стояв коло нього; він голився. Раптом він вимастив пінкою мого носа, — сумно сказав Ніклас. — Це єдиний особистий, інтимний момент, який я пам’ятаю.

Пізніше ми разом з Нікласом відвідали Вавельський замок, походили кімнатами колишнього помешкання Франка, зайшли до ванної. Ми стояли біля дзеркала і Ніклас продемонстрував мені, як його батько нахилився і вимастив йому кінчик носа пінкою для гоління.

— Тут нічого не змінилося, — сказав Ніклас, розглядаючи римську ванну біля татової спальні. Над дверима ми прочитали слова, вирізьблені у кам’яному одвірку шістнадцятого сторіччя: « Tendit in ardua virtus » — «Хоробрість у лиху годину».

Малапарте мав ще одну вечерю з Франком, цього разу у Варшаві, у палаці Брюля, в якому він вже був раніше у 1919 році, коли новий польський прем’єр Ігнацій Падеревський виконував прелюдії Шопена. Тепер Малапарте сидів на дивані в одній з приватних кімнат палацу і згадував примарне, все в сльозах, лице Падеревського. Як усе змінилося за чверть століття! Тепер за роялем сидів Франк. Голова похилена, бліде, вкрите краплями поту чоло. Малапарте спостерігав за виразом страждання, що відбивалося у «гордих» рисах обличчя генерал-губернатора, чув його важке дихання, бачив, як він кусає собі губи. Очі Франка були заплющені, повіки тремтіли від хвилювання. «Хворий чоловік», — подумав Малапарте. За таких умов пальці німця видобували чисті, вибухові ноти прелюдії Шопена. Малапарте стверджував, що відчував сором, його сповнювало обурення.

Цієї сцени не було в статтях, які Малапарте написав для «Коррієре делла Сера» у 1942 році. Він описав її у книзі «Капут», що побачила світ 1946 року, коли Франкова доля кардинально змінилася. У цій версії, яка могла бути і неточною, Малапарте спостерігав за фрау Бріґіт Франк, яка сиділа поруч зі своїм чоловіком, з клубком ниток на колінах.

«Ох, він грає, мов ангел!» — прошепотіла королева Польщі.

Музика припинилася. Франк підійшов до них. Бріґіт відклала клубок ниток і пересіла ближче до чоловіка, взяла його руку і поцілувала її. Малапарте очікував, що фрау Бріґіт святобливо стане перед ним на коліна, натомість вона підняла його руки і розвернулася до гостей.

«Подивіться! — переможно сказала вона. — Подивіться, які в ангела руки!»

Малапарте подивився на руки Франка, маленькі, тонкі і білі, зовсім не такі, як в його дружини.

«Я був здивований, і з полегшенням не побачив на них ні краплі крові» {424} 424 [35] Я був здивований: Malaparte, Kaputt, 153. / [c. 337] , — писав він на сторінках своєї книги в час, коли вже було безпечно викладати такі думки на папері.

У Бельведерському палаці, варшавському домі Франка, Малапарте був серед гостей святкового обіду на честь Макса Шмелінга, німецького боксера, який у дванадцятому раунді відправив Джо Луїса у нокаут під час їхнього двобою на стадіоні «Янкі» в червні 1936 року. Франк хотів висловити свої переживання.

— Mein lieber Малапарте, — таким словами звернувся Франк в романі Малапарте. — Німецький народ став жертвою бридкого наклепу. Ми не є родом убивць… Ваш обов’язок, як чесної та справедливої людини, розповісти правду. Ви з чистою совістю можете казати, що німці у Польщі — це велика, мирна й активна родина… Що Польща — вірний німецький дім.

— А як же євреї? — спитав Малапарте.

— Зауважте! — вигукнув Людвіг Фішер, губернатор Варшави. — Понад півтора мільйони євреїв тепер живуть на такому ж просторі, де перед війною проживало триста тисяч людей».

— Євреям подобається так жити, — сміючись вигукнув Франковий керівник відділу преси Еміль Гасснер.

— Ми не можемо змусити їх жити інакше, — пояснив Франк.

— Це суперечило б праву нації на самовизначення, — з посмішкою висловився Малапарте.

Франк визнав, що простір, де у Варшаві живуть євреї, є трохи обмеженим, втім, «гидота», в якій вони живуть — це їхнє природне середовище.