Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

— Кажуть, що вони помирають, як щури, — додав він, розуміючи, що ці слова можуть неправильно зрозуміти. І уточнив, що це «всього лиш констатація факту».

Тема розмови перейшла на дітей.

— Який рівень дитячої смертності у варшавському гетто? — спитали губернатора Фішера.

— П’ятдесят чотири відсотки, — перебив Франк, демонструючи неабияку точність. Євреї — дегенерати; вони, на відміну від німців, не знають, як піклуватися про дітей. Однак за межами Польщі формується погане враження, і на це потрібно зреагувати.

— Якщо вірити британським і американським газетам, німці тільки те і роблять у Польщі, що зранку до вечора вбивають євреїв, — продовжив він. — Але ж ви вже пробули у Польщі більше місяця, і, мабуть, не можете сказати, що бачили, як з єврейської голови впала хоча б одна волосинка.

Малапарте не занотував відповіді, коли Франк підняв келиха з богемського кришталю, наповненого темно-червоним Türkischblut .

— Пийте, не бійтесь, дорогенький Малапарте, це не єврейська кров [36] Тут Ганс Франк обігрує назву вина: Türkischblut — турецька кров. . Prosit!

Ми почали говорити про варшавське гетто, розташоване неподалік.

— Всередині гетто вони мають повну свободу, — пояснював Франк. — Я нікого не переслідую.

Він нікого і не вбивав.

— Це не німецький метод — вбивати євреїв. Такі дії були б марнуванням часу і сил. Ми депортуємо їх до Польщі і замикаємо у гетто. Там вони можуть робити все, що завгодно. В межах польських гетто вони живуть, наче у вільній республіці.

Тут у Франка виникла ідея.

— Чи ви бачили, як виглядає гетто, дорогий Малапарте?

Я придбав примірник першого видання «Капут» італійською, і переконався, що англійський переклад відповідав текстові оригіналу, де Малапарте описав цей гіпотетичний візит до варшавського гетто.

Хоч я вже переконався, що слова Курціо Малапарте не слід сприймати за щиру правду, про його екскурсію варто переповісти. Малапарте пише, що він виїхав з Бельведерського палацу, сидячи у першому автомобілі з фрау Вехтер і генерал-губернатором Франком, за ними їхала друга машина, в якій були фрау Франк і Макс Шмелінг, інші гості поїхали ще двома автомобілями. Біля входу до «забороненого міста», перед брамою у стіні з червоної цегли, яку німці збудували навколо гетто, машини зупинилися і усі повиходили.

— Бачите цю стіну? — спитав мене Франк. — Чи схожа вона на жахливу бетонну стіну, наїжачену кулеметами, про яку пишуть британські і американські газети? — Тоді весело додав: — Жалюгідні євреї усі мають хворі легені. В кожному разі, ця стіна захищає їх від вітру…

— І все-таки, — сказав сміючись Франк, — хоч виходити за межі гетто заборонено під страхом смерті, євреї заходять і виходять звідси, коли захочуть.

— Через стіну?

— Та ні, — відповів Франк, — вони вилазять звідси через щурячі нори, які вони риють вночі під стіною, а вдень присипають землею і листям. Вони виповзають крізь ці нори і йдуть до міста, аби купити собі їжу та одяг. Чорний ринок у гетто функціонує головно через ці нори. Час від часу один із пацюків потрапляє у пастку; це діти віком не більше як вісім-дев’ять років. Вони ризикують своїм життям, демонструючи справжній спортивний дух, як у крикеті, nicht wahr?

— Вони ризикують життям? — крикнув я.

— Назагал, — відповів Франк, — нічим більше вони не ризикують.

— І ви називаєте це крикетом?

— Саме так. Кожна гра має свій набір правил.

— У Кракові, — сказала фрау Вехтер, — мій чоловік побудував стіну у східному стилі, з елегантними вигинами і прекрасними зубцями нагорі. Звісно ж, краківським євреям немає на що нарікати. Вишукана стіна у єврейському стилі.

Усі розсміялися, притоптуючи ногами замерзлий сніг.

— Ruhe — Тихо! — прокричав солдат, який за кілька кроків від нас, з рушницею напоготові, припав коліном за купою снігу. Інший солдат, що присів позаду нього і дивився через плече свого товариша, раптом вистрілив. Куля влучила у стіну, трохи вище нори.

— Промазав! — весело зреагував солдат, посилаючи новий патрон у патронник.

Франк підійшов до військових і спитав їх, в кого вони стріляють.

— У пацюка, — відповіли вони, голосно сміючись.

— У пацюка? Ach, so! — сказав Франк, стаючи на коліно і дивлячись через солдатське плече.

Ми теж підійшли ближче. Дами сміялися і верещали, припіднімаючи до колін свої спідниці, як вони це роблять, коли почують, що десь поблизу є миші.

— Де він? Де пацюк? — спитала фрау Бріґіт Франк.