Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Знаєш, мені ця квартира подобається набагато більше, ніж попередня, – мовив Трент.

– Ой, облиш. Можеш собі уявити, вони сказали мені, що тут є плита. А я кажу домовласниці: агов, це просто конфорка, плита – це коли їх кілька.

Трент присів на кухонну поверхню, що мені не сподобалося, адже я не міг його дістати.

– Гадаю, квартплата тут має бути значно нижча, ніж у пентхаузі.

– Ну, так, але ти ж знаєш Нью-Йорк. Усе одно виходить недешево. Та й гуляння із собаками йде не дуже: виявляється, коли втрачаєш відомого клієнта, заразом позбавляєшся й кількох невідомих теж.

– Але ж у тебе все добре?

– Так, усе гаразд.

Трент подивився на неї.

– У чому річ? – спитала Сі Джей.

– Ти дуже худа, Сі Джей.

– Ну ж бо, Тренте. Будь ласка.

Довгих кілька секунд вони мовчали.

– Гей, а в мене новина, – нарешті вимовив Трент.

– Тебе призначили керівником світової фінансової системи?

– Авжеж, але то було минулого тижня. Ні, це я… гм… про Лізл.

– Що?

– Я збираюсь освідчитися їй цими вихідними.

Я відчув, як Сі Джей охоплює потрясіння. Вона сіла на табурет. Я підійшов до неї, стурбований.

– Отакої, – промовила вона. – Це ж…

– Так, знаю. Між нами не все було гладко – здається, я розповідав тобі про це, але останнім часом… не знаю. Просто здалося, що так буде правильно, розумієш? Ми разом півтора року. Це наче давно назріла розмова, якої ми ніколи не мали, тож я подумав: час поговорити про це. Хочеш побачити обручку?

– Звісно, – тихо сказала Сі Джей.

Трент поліз до кишені, дістав іграшку й простягнув Сі Джей. Вона не дала мені її понюхати, тож я вирішив, що з цією іграшкою надто не побавишся.

– Що сталося, Сі Джей?

– Просто це якось… не знаю. Швидко чи що. Ми ж начебто такі молоді. Одружуватися.

– Швидко?

– Ні, забудь. Обручка прекрасна.

Невдовзі по тому Сі Джей і Трент пішли. Коли вона повернулася, від неї смачно пахло м’ясом, але вона була сама. Я розчарувався, адже сподівався, що Трент залишиться погратись, як завжди робив, коли мав Роккі. Усе гадав: чи це відсутність собаки не дозволяє Тренту приходити так часто, як колись. Уже не вперше я подумав, що цьому хлопцеві справді потрібен собака.

Сі Джей здавалася сумною. Вона лягла на ліжко, скинула черевики, а тоді я почув її плач там, нагорі. Кросівка застрибнула на ліжко, але я не уявляв, щоби кішка була людині тією ж розрадою, що й собака. Коли тобі сумно – потрібен собака. Я позадкував, а тоді розбігся й застрибнув на ліжко. Сі Джей потяглася до мене й міцно обійняла.

– Моє життя нікчемне, – сказала вона.

У її словах чулося справжнє горе, хоч я не розумів, що вона каже, не знав навіть, говорить вона до мене чи до Кросівки.

За деякий час моя дівчинка заснула, хоч і досі була вдягнена в той самий одяг, у якому ходила з Трентом. Я зістрибнув і взявся блукати спальнею, стривожений її смутком.

Певно, через тривогу й намагання збагнути, що відбувається, я усвідомив зв’язок, який раніше не спадав мені на думку: щоразу, як Сі Джей узувала черевики з приємним запахом, вона тужила. Може, вони й смачно пахнуть, але то були сумні, сумні черевики.

Я знав, що маю робити.

Я гадав, що, коли згризу сумні черевики, моя дівчинка більше не тужитиме, та коли вона прокинулася й побачила шматки, розкидані по підлозі, то не зраділа.

– О, ні! – скрикнула Сі Джей. – Поганий Макс! Поганий Макс!

Я був поганим собакою. Не треба було гризти ті черевики.

З опущеною головою й притиснутими вухами я підійшов до неї, нервово облизуючись. Сі Джей упала на коліна й схлипнула, ховаючи обличчя в долонях. Кросівка вийшла на край ліжка подивитися на нас. Я стривожено поклав лапи на ноги моєї дівчинки, але спочатку це не допомогло, доки вона не взяла мене на руки й не притиснула до себе. А тоді сум сльозами хлинув із неї.

– Я одна на світі, Максе, – сказала мені Сі Джей.

Я не став махати хвостом – голос, яким вона промовила моє ім’я, був сповнений горя.

Зрештою Сі Джей викинула недогризки черевиків. З того ранку вона ніби стала ходити повільніше, і неясний смуток відчувався в її настрої та рухах. Ми й далі майже щодня гуляли з кількома іншими собаками, але Сі Джей уже не загорялася радістю, побачивши їх, а коли випав перший сніг, сиділа й дивилася, як ми з Кеті гасаємо собачим парком, і жодного разу не засміялася.

Хотів би я, щоб прийшов Трент – Сі Джей завжди раділа, коли Трент був поряд. Але він не приходив, і моя дівчинка ніколи не промовляла ім’я Трента по телефону.