Брюс Кемерон - Подорож собаки

Нарешті вона зупинилась і поставила мене на землю. Я понюхав сніг, не впізнаючи жодного запаху. Сі Джей опустилася на обидва коліна, схилившись до мене.

– Максе.

Я лизнув її в обличчя, і вона знов посмутніла, чого я не надто розумів. Зазвичай, коли я лизав її, Сі Джей була щаслива.

– Ти був таким хорошим, хорошим собакою. Правда? Ти був найдивовижнішим собакою, про якого тільки може мріяти міська дівчина. Ти захищав мене й піклувався про мене. Я люблю тебе, Максе. Розумієш? Що б не сталося, ніколи не забувай, як сильно я тебе люблю, адже це правда.

Сі Джей витирала обличчя, і сльози текли по її руках. Її журба була настільки тяжкою, що я злякався.

За хвилину вона встала, перевівши подих.

– Добре, – сказала Сі Джей.

Вона віднесла мене трохи далі, і тут з’явилося кілька знайомих запахів, які свідчили, що ми йдемо до Трента. Я відчув полегшення: Трент допоможе Сі Джей. Те, що коїлося, було за межами собачого розуміння, але ми з’ясуємо, що робити.

Трент відчинив двері.

– Господи, що сталося? – спитав він. – Заходь.

– Не можу, – сказала Сі Джей, стоячи в проході. – Я мушу йти. Мені треба до аеропорту.

Вона опустила мене, і я підбіг до Трента, підстрибуючи й махаючи хвостом. Він нахилився й погладив мене по голові, але дивився при цьому на Сі Джей.

– До аеропорту?

– Через Ґлорію. Вона дуже хвора, і я маю бути там.

– Я поїду з тобою, – сказав Трент.

– Ні, ні, мені лише треба, щоб ти доглянув Макса, добре? Будь ласка? Ти єдиний у цілому світі, хто йому подобається.

– Звісно, – повільно вимовив Трент. – Максе? Хочеш побути тут кілька днів?

– Я мушу йти, – мовила моя дівчинка.

Тут, із Трентом, вона анітрохи не здавалася щасливішою.

– Хочеш, відвезу тебе до аеропорту?

– Ні, усе гаразд.

– Ти маєш дуже засмучений вигляд, Сі Джей.

Дівчина зробила глибокий тремкий вдих.

– Ні, зі мною все гаразд. Гадаю, у мене деякі нерозв’язані… справи з Ґлорією. Байдуже. Мені треба йти.

– О котрій твій рейс?

– Тренте, будь ласка , я сама впораюся, зрозуміло? Просто дай мені піти.

– Гаразд, – тихо мовив Трент. – Попрощайся з Максом.

– Ми вже… – Сі Джей похитала головою. – Ну, гаразд. Прощавай, Максе. – Вона опустилася на коліно. – Я люблю тебе. Невдовзі побачимося, добре? Бувай, Максе.

Сі Джей підвелася.

– Бувай, Тренте.

Вони несамовито обійнялися. Коли вони відпустили одне одного, я відчув, що Трент трохи злякався. Я озирнувся, але не побачив жодної загрози.

– Сі Джей? – ледь чутно промовив він.

Вона похитала головою, не дивлячись йому в очі.

– Я маю йти.

Вона розвернулася, і я покрокував було за нею, але повідець швидко зупинив мене. Я гавкнув їй услід, але Сі Джей не озиралася. Моя дівчинка йшла просто до кімнатки з подвійними дверима, і коли ті відчинилися, ступила всередину, обернулась і тоді, на одну застиглу мить, усе ж глянула на мене. Зустрілася зі мною очима, потім подивилася на Трента, усміхнулась і злегка помахала рукою. Навіть звідси було видно її сльози, що відображалися в жорстких лампах під стелею кімнатки. Я знову гавкнув. Двері зачинилися.

Трент узяв мене на руки й подивився в очі.

– Що насправді відбувається, га, Максе? – прошепотів він. – Мені це не подобається. Мені це геть не подобається.

Усе тепер цілковито змінилося. Я жив у будинку Трента, більшому за той, де мешкала Сі Джей. Однак я й далі ходив на прогулянки – щодня приходила жінка на ім’я Енні зі щасливим гладким жовтим собакою, якого кликали Гарві, і забирала мене із собою. Здавалося дивним, що її звали Енні: моїх сестер у будинку галасливих собак називали Еббі та Енні. Я зробив висновок, що деякі люди так сильно люблять собак, що беруть собі собачі імена. Від Енні пахло багатьма різними кішками й собаками, що начебто підтверджувало мою теорію. Першого дня, коли вона прийшла, я з несамовитим гавкотом кинувся до неї: нехай знає, що її Гарві мене не залякати. Але Трент був поряд і підхопив мене з підлоги, а тоді Енні простягнула руки й вирвала мене від нього, і я не знав, що робити в цій ситуації. Зазвичай, коли я гарчав, люди не притискали мене до грудей. Вона ж затуркотіла до мене й стала колисати на руках, і я відчув, що цілковито втрачаю пильність. Сі Джей була не зі мною й не потребувала моєї допомоги, тож, мабуть, не страшно, якщо я дозволю Енні певні вольності.

Ми з Енні та Гарві гуляли з іншими собаками, але Енні все робила неправильно: дорогою ми не зупинилися забрати Кеті, хоча взяли собаку на ім’я Зен, великого, але з дуже короткими лапами й важкими вухами, що майже торкалися землі. Він дуже нагадував Барні – собаку, котрий мешкав із Дженніфер, коли ми з Роккі були цуценятами. Коли я загарчав на Зена, той розпластався на землі й перекотився на спину, пасивно дозволивши всього себе обнюхати. Я вирішив, що від нього неприємностей не буде. Менш товариським виявився високий собака з кучерявим хутром на ім’я Джаззі. Цей не хотів гратися зі мною.