Брюс Кемерон - Подорож собаки

Тут уже Трент розсміявся.

– Так, Тренте. Не проти, якщо мати поговорить зі своєю донькою? – холодно спитала Ґлорія.

– Звісно. – Хлопець відштовхнувся від стіни.

– І собаку свого забери, – кинула йому Ґлорія.

Я глянув на Сі Джей, почувши слово «собака».

– Це мій собака. Його звати Макс, – відповіла Сі Джей.

– Зателефонуй мені, як буде щось потрібно, – сказав Трент, ідучи до дверей.

Ґлорія підійшла й сіла на самотній стілець.

– Що ж, це місце й справді пригнічує. То ти знову накинула оком на Трента?

– Ні. Я ніколи не «накидала оком на Трента», Ґлоріє. Він мій найкращий друг.

– Гаразд, називай це як хочеш. Його мати – їй, звісно ж, не терпілося зателефонувати мені, тільки-но почула, що моя донька напилася пігулок з антифризом – каже, що він віце-президент у банку. Не вір йому, коли він поводиться, як велике цабе: у банках звання роздають кому завгодно – це замість того, щоб запропонувати їм гідну платню.

– Він інвестиційний банкір, і він дійсно дуже успішний, – ображено відповіла Сі Джей.

– До речі, про інвестиції – я маю вкрай важливу новину.

– То кажи.

– Карл збирається освідчитися мені.

– Карл?

– Я розповідала тобі про Карла. Він заробив цілий статок на продажу монетних штукенцій – тих, куди треба вкидати четвертак, для автоматів на кшталт сушарок у пральнях самообслуговування. У нього будинок у Флориді й 64-футова яхта! А ще він має квартиру у Ванкувері й володіє частиною готелю у Вейлі, куди ми зможемо поїхати, коли схочемо. Вейл! Я завжди хотіла поїхати до Вейла, та ніколи не зустрічала гідної людини. Кажуть, Вейл як Аспен, тільки без усіх тих місцевих, що руйнують його.

– То ти виходиш заміж?

– Так. Він збирається освідчитися наступного місяця, коли ми поїдемо на Кариби. Там він робив пропозиції обом своїм дружинам. Тож, розумієш, усе складається. Хочеш побачити його фото?

– Звісно.

Я підняв голову, позіхаючи, коли Ґлорія передала їй щось. Сі Джей пирснула зі сміху.

– Це Карл? Він що, ветеран Громадянської війни?

– Не зовсім розумію, що ти маєш на увазі.

– Йому ніби тисяча років.

– Зовсім ні, він дуже витончений. Я попрошу тебе не бути грубою. Він стане твоїм вітчимом.

– О Господи. Скільки вже разів я це чула? А як же той, що викупив закладну, якого ти змушувала мене називати татом.

– Більшість чоловіків ненадійні. Карл інакший.

– Бо він старий, як Усесвіт?

– Ні, бо він досі приятелює зі своїми колишніми дружинами. Це про щось каже.

– Це вже точно. – Сі Джей поклала руку мені на голову, і я зробився сонним від теплого відчуття чистої любові.

Невдовзі я знову заснув, утім прокинувся, коли почув і відчув гнів Сі Джей.

– Як це так – не будеш обговорювати? – питала Сі Джей Ґлорію.

– Та родина жахливо до мене ставилася. Ми не матимемо з ними нічого спільного.

– Але це не чесно щодо мене. Я їхня кровна родичка. Я хочу знати своїх предків.

– Я виростила тебе сама, без допомоги.

Я відчував, як смуток огортає Сі Джей, і все ж вона сердилася.

– Я так мало пам’ятаю з часів, коли тато возив мене туди дитиною. Пам’ятаю… Пам’ятаю, там був кінь. І мою бабусю. Ось і все – лише уривки з тих пір, коли мені було років п’ять.

– Так і має бути.

– Це не тобі вирішувати!

– А тепер послухай, – Ґлорія встала, теж сердита. – Ти більше не в школі, і я не дозволю тобі поводитись, як пещене дівчисько. Ти житимеш під моїм дахом за моїми правилами. Зрозуміло?

– Ні, не житиме, – тихо промовив від дверей Трент.

Обидві розвернулись і глянули на нього, коли він увійшов.

– Тебе це не обходить, Тренте, – сказала Ґлорія.

– Обходить. Сі Джей це зараз не потрібно. Вона має уникати стресу. І з вами додому вона не поїде. Її акторська кар’єра тут.

– Ох… не думаю, що коли-небудь стану акторкою, – сказала Сі Джей.

– Отож-бо, – кинула Ґлорія.

– Тоді ти станеш кимось . Можеш робити все, що хочеш. Ти не безпорадна, Сі Джей. Ти маєш усвідомити, що в тебе є сили, – рішуче заявив Трент.

– Про що це ти? – холодно спитала Ґлорія.

– Ти ж мені віриш, Сі Джей? – наполегливо спитав Трент.

– Я… я не можу залишитися, Тренте. Мені нема чим платити…

– У моїй квартирі місця більш ніж достатньо – можеш переїздити до вільної спальні, доки знову не станеш на ноги.

– А як же Лізл?

– А. Лізл. – Він розсміявся. – Ми знову розійшлися. Гадаю, цього разу остаточно, бо я не благатиму її прийняти мене назад. Я нарешті збагнув, що насправді їй подобаються пристрасті: розставання, примирення, знову розставання… Це як наркотик.