Брюс Кемерон - Подорож собаки

Сі Джей припинила чухати Дюка й подивилася на Трента.

– Тобто він не думав відмовляти тобі .

– Так. Ну…

– О Дюку, я така рада тебе бачити, – туркотіла Сі Джей.

Я застрибнув на ліжко, але зробив це дуже спритно й підповз туди, де Дюкові діставалася вся любов. Я знав, що Сі Джей хотіла б бачити там і мене. У цій ситуації я був найважливішим собакою.

Коли Дюк пішов, Сі Джей і Трент повечеряли за столом, а не в її спальні. Мені більше подобалося, коли вона їла в ліжку, бо часто пригощала мене дрібними шматочками, та з якоїсь причини вони були щасливіші, сидячи так, що я лише до їхніх ніг міг носом дістати. Я терпляче сидів під столом, чатуючи на їжу.

– Може, діаліз – це не так уже й погано, – сказав Трент.

– О Господи, Тренте.

– Я лише кажу, що, якщо це станеться, ми впораємося.

– Якщо це станеться зі мною, ми впораємося? – різко промовила Сі Джей.

Кілька секунд не було чути нічого, окрім брязкоту їхніх виделок по тарілках.

– Вибач, – м’яко сказала Сі Джей. – Я справді ціную все, що ти для мене робиш. Боже, я поводжусь, як Ґлорія.

– Ні, ти чимало пережила, тобі боляче, а діаліз – це страшно. Цілком зрозуміло, що ти злишся, коли я кажу, буцімто якимось чином поділятиму твої відчуття. Насправді ж я мав на увазі, що підтримаю тебе, як тільки зможу, чого б це не коштувало. Ось і все.

– Дякую тобі, Тренте. Я не заслуговую на такого друга, як ти, – відповіла Сі Джей.

Коли вони покінчили з вечерею, Трент поклав їжі мені в миску. Брязкіт вечері в моїй металевій мисці був чудовим, і я танцював довкола, чекаючи, доки хлопець поставить її.

– А тепер дивися. Молися, Максе, молися.

Трент прибрав від мене їжу, але нахилявся, і я відчував запах у його подиху. Я знав, чого він хоче, і подав знак.

– Бачиш? – сказав Трент, захоплено сміючись.

– Це так дивно. Ніколи не бачила, щоб він таке робив, – мовила Сі Джей.

– Він читає молитву, – запевнив Трент.

З настанням тепла ми із Сі Джей гуляли все далі й далі. Вона нарешті припинила штовхати перед собою «стільця» з тенісними м’ячиками, але трохи спиралася на гачкувату палицю, коли ми повільно ступали тротуаром. Я навчився бути дуже терплячим і йшов поряд із нею тим кроком, яким хотіла вона. Захищати її тепер – означало стежити, щоб вона не перечепилася або їй не стало боляче від надто швидкої ходи. Іноді Трент повертався додому посеред дня і йшов гуляти з нами – він теж призвичаївся до тихої ходи.

Минуло вже багато часу, відколи я востаннє катався на машині, і я вже майже покинув надію колись знову стати собакою на передньому сидінні, хоча на вулицях завжди була сила-силенна автівок. Тому й здивувався, коли мене посадили в ящик із твердими стінками та значно більшим простором для руху, ніж у м’якому, і Трент виніс мене з будинку й посадив на заднє сидіння великої автівки.

– Пристебни ящик, – попросила Сі Джей. – З ременем спокійніше.

Я трохи дзявкнув, коли машина з Трентом за кермом рушила з місця. Вони забули, що я тут?

– О Максе, я знаю, але ми просто перед тобою. Позаду тобі безпечніше, – сказала Сі Джей.

Я не почув жодного слова, яке міг зрозуміти, але відчув любов у голосі Сі Джей та обміркував свою реакцію. Хотілося й далі гавкати, доки мене не випустять із ящика, але я пригадав той раз, коли був Моллі й ми поверталися з океану, мою довгу гамірну подорож із собакою, що гавкав усю дорогу – ніхто не випустив його з його ящика, і той гавкіт лише дратував мене. Я не хотів дратувати Сі Джей – зараз моя турбота про неї полягала в тому, щоб не засмучувати її. Тож я влігся, довго й тужливо зітхнувши.

– Уперше в житті їду з Нью-Йорка в серпні. Я завжди всім так заздрила: спека була вбивча, – сказала Сі Джей.

Це була довга поїздка.

– Не зізнаєшся, куди ми їдемо? Навіть зараз? – невдовзі спитала Сі Джей.

– Ти здогадаєшся, – відповів Трент. – Я щонайдовше хочу, щоб це був сюрприз.

Щоразу, як ми зупинялися, надворі було дуже спекотно, однак ніч ми провели в такому холодному місці, що я спав під ковдрами із Сі Джей. Трент був в іншій кімнаті, але пахло там, зовсім як у нас.

Засинаючи, я згадував свою останню довгу-предовгу поїздку, коли ми опинилися на березі океану. Чи не туди й зараз прямуємо?

Ми довго їхали наступного дня, і більшість часу Сі Джей спала, а прокинувшись, раптом дуже розхвилювалася.

– Ми їдемо туди, куди я думаю? – спитала вона.

– Так, – відповів Трент.

– Як ти їх знайшов?

– Це було неважко. Громадські архіви. Ітан і Ганна Монтґомері. Тож я зателефонував і сказав, що ти хочеш приїхати.