Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Почуваюся винною, що не доклала більших зусиль, – казала Ганна.

– Ні, бабусю, ні. Якщо Ґлорія надіслала тобі того адвокатського листа…

– Справа не лише в цьому. Твоя мати переїздила стільки разів після того, як Генрі… після авіакатастрофи. А життю властиво ставати таким клопітким, що й не помічаєш, як швидко спливає час. І все ж я мала щось зробити – може, найняти власного адвоката.

– Жартуєш? Я знаю Ґлорію. Я з нею виросла. Якщо вона сказала, що засудить тебе, то вона б це зробила.

Моя дівчинка підійшла до Ганни, і вони обійнялися. Я зітхнув, відчуваючи запах крихт, що й досі лежали на тарілці. Буває, люди ставлять тарілку на підлогу, щоб дати вилизати собаці, але найчастіше забувають.

– Однак я маю дещо для тебе, – сказала Ганна. – Бачиш оту коробку на полиці, ту, з рожевими квіточками? Зазирни всередину.

Сі Джей перетнула кімнату, і я схопився на лапи, але вона лише взяла коробку та принесла її назад. Пахла та не дуже цікаво.

– Що це? – спитала Сі Джей, тримаючи коробку на колінах. Те, що лежало всередині, пахло, як папірці.

– Листівки до дня народження. Щороку я купувала для тебе листівку й писала, що сталося від минулого разу. Весілля, народження… вони всі тут. Починаючи це, я не усвідомлювала, скільки листівок урешті-решт напишу. У якийсь момент довелося знайти більшу коробку. Ніхто не очікує, що доживе до дев’яноста років, – усміхнулася Ганна.

Сі Джей гралася з папірцями в коробці, цілковито забувши про очевидний зв’язок між крихтами від коржиків і її гідним собакою Максом.

– О бабусю, це найпрекрасніший подарунок, що я будь-коли отримувала.

За обідом я лежав під столом, а Речел, Сінді та інші люди сиділи із Сі Джей, розмовляли й сміялися, і всі були щасливі. Тож я здивувався того дня, коли Трент почав виносити валізи з будинку до машини, адже це означало, що, яка б не була щаслива Сі Джей, ми їдемо.

Так уже чинять люди: хоч на Фермі або в собачому парку набагато веселіше, вони вирішують поїхати, і все – їдуть. Обов’язок собаки – вирушати з ними, після того як позначив територію своїм запахом.

Я знову сидів у своєму ящику в машині. Моя дівчинка цілковито забула, що я собака на передньому сидінні.

– Таке враження, ніби бабуся подарувала мені всі спогади з мого життя – життя, якого я не прожила. Усі мої спогади в одній коробці, – сказала Сі Джей, коли ми їхали.

Вона заплакала, і я заскавчав, бажаючи втішити мою дівчинку, хоча й не міг її бачити.

– Усе гаразд, Максе, – мовила Сі Джей, і я помахав хвостом, почувши своє ім’я.

Після багатогодинної поїздки я підвівся у своїй клітці, адже запахи знову стали знайомими. Зрештою машина зупинилась, і я терпляче чекав у ящику, доки мене випустять, однак Сі Джей і Трент просто сиділи на своїх місцях.

– Уперед? – спитав Трент.

– Не знаю. Просто не знаю, чи хочу її бачити.

– Гаразд.

– Ні, – сказала Сі Джей, – я маю на увазі, кожна наша зустріч закінчується тим, що я погано про себе думаю. Це жахливо? Вона ж моя мати.

– Ти маєш право на свої почуття.

– Не думаю, що можу це зробити.

– Ну, гаразд, – сказав Трент.

Усе, я витримав стільки, скільки зміг, і дзявкнув від невдоволення.

– Будь хорошим собакою, Максе, – мовила Сі Джей.

Я помахав хвостом, почувши про хорошого собаку.

– Отже, ти впевнена? Хочеш, щоб ми поїхали? – спитав Трент.

– Так. Ні! Ні, я маю туди піти, тобто ми ж зовсім на місці, – сказала Сі Джей. – Ти зачекай, гаразд? Збігаю й дізнаюся, у якому вона настрої.

– Звісно. Ми з Максом посидимо тут.

Я помахав хвостом. Дверцята машини відчинилися, було чути, як Сі Джей виходить. Я нетерпляче чекав, коли дверцята зачинилися, але вона не підійшла випустити мене.

– Усе гаразд, Максе, – сказав Трент.

Я заскавчав. Де моя дівчинка? Трент нахилився й просунув пальці крізь ґрати, а я лизнув їх.

Дверцята відчинились, і машина хитнулася, коли Сі Джей застрибнула всередину. Я махнув хвостом, сподіваючись, що вона випустить мене й погладить, щоб відзначити своє повернення, але вона просто зачинила дверцята зі свого боку.

– Ти не повіриш.

– Що?

– Вона виїхала. Жінка, що відчинила мені, живе тут уже рік, і вона купила цей дім у якогось старого.

– Жартуєш. Я гадав, її залицяльник, той, у якого батько сенатор, викупив закладну на дім, щоб їй завжди було де жити, – сказав Трент.

– Усе так, але вона, вочевидь, усе одно його продала.

– Що ж… хочеш зателефонувати їй? Телефон у неї, мабуть, той самий.

– Ні, знаєш що? Сприйматиму це як знак. Це ж наче жарт, коли твої батьки переїздять і не кажуть своєї нової адреси – ось, саме так Ґлорія вчинила зі мною. Просто їдьмо звідси.