Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Трохи, – зазвичай казала їй Сі Джей.

Я ніколи не бачив місіс Воррен ніде, окрім як на балконі, однак іноді відчував її запах у коридорі. Вона не мала собаки.

– Поглянь на мої зап’ястки, вони зовсім розпухли, – якось сказала Сі Джей Трентові, коли той прийшов додому.

– Серденько, ти весь день була на сонці? – спитав він.

– Я замерзаю.

– Ти не ходила на лекції?

– Що? Який сьогодні день?

– О Сі Джей. Я непокоюся за тебе. Дай-но перевірю твій тиск.

Трент дістав свій особливий м’ячик, і я пильно стежив, як він стискає його, гадаючи: може, цього разу він дасть мені ним побавитися.

– Мабуть, настав час поговорити про… про більш постійний режим лікування.

– Я не хочу робити діаліз, Тренте!

– Серденько, ти центр мого всесвіту. Я б помер, якби з тобою щось сталося. Будь ласка, Сі Джей, ходімо до лікаря. Будь ласка .

Тієї ночі Сі Джей рано лягла спати. Трент не дав мені команди молитися, коли годував мене, однак запах у його подиху був такий сильний, що я все одно це зробив.

– Хороший собака, – сказав Трент, як кажуть, коли хвалять собак, насправді не дивлячись на них.

Наступного ранку, тільки-но Трент пішов, Сі Джей упала на кухні. Хвилину тому вона вдруге здійснювала подорож із балкона на кухню, щоб наповнити лійку водою, а наступної миті спіткнулася на підлозі. Я відчув удар подушечками своїх лап, а коли підбіг до неї й лизнув в обличчя, вона була непритомна.

Я заскиглив, тоді загавкав. Вона не ворухнулася. Її подих мав нездоровий кислий запах, і вона слабко вдихала й видихала. Я ошаленів. Підбіг до парадних дверей, але за ними не було чути нікого. Я загавкав. Тоді вибіг на балкон.

Місіс Воррен стояла навколішки, граючись зі своїми рослинами. Я гавкнув на неї.

– Привіт, Максе, – гукнула вона до мене.

Я думав про мою дівчинку, яка лежала на кухні, непритомна й хвора. Я мав сповістити місіс Воррен про те, що сталося. Я кинувся вперед, просунувши морду між ґратами, і заволав до неї з такою настирливістю, що нотка істерики відчутним дзвоном прорізалась у моєму голосі.

Місіс Воррен стояла навколішки, дивлячись на мене. Я гавкав, гавкав і гавкав.

– Що сталося, Максе?

Почувши своє ім’я як запитання, я розвернувся й побіг до квартири, аби місіс Воррен знала, що проблема там. Потім знову вибіг на балкон і заходився гавкати.

Місіс Воррен піднялася.

– Сі Джей? – невпевнено гукнула вона, нахиляючись у спробі зазирнути в дім.

Я продовжував гавкати.

– Цить, Максе, – сказала місіс Воррен. – Тренте? Сі Джей?

Я гавкав без упину. Тоді місіс Воррен похитала головою, підійшла до дверей, відчинила їх і увійшла всередину. Коли вона зачинила двері, я так розгубився, що припинив гавкати.

Що вона робила?

Із завиванням я кинувся назад до моєї дівчинки. Її подих ставав усе слабшим.

Хоч це було безнадійно, я підійшов до дверей і відчайдушно став дряпати їх. Мої кігті залишили канавки в дереві – це й усе. Я ридав від страху тонко й надривно. Потім почув шум за дверима, звуки кроків. Я загавкав і припав носом до шпарини під дверима, відчувши запах місіс Воррен і чоловіка на ім’я Гаррі, який часто проносив коридором свої інструменти.

Двері трішки прочинилися.

– Агов? – гукнув Гаррі.

– Сі Джей? Тренте? – промовила місіс Воррен.

Вони обережно протиснулися в кімнату. Я попрямував до кухні, озираючись через плече, аби переконатися, що вони йдуть слідом.

– О Господи! – гукнула місіс Воррен.

Кілька хвилин по тому прийшли люди, поклали Сі Джей на ліжко й віднесли. Доки все це тривало, місіс Воррен узяла мене на руки, гладила й повторювала, що я хороший собака, але моє серце калатало й було геть зле від несамовитого страху. Потім вона опустила мене, і вони з Гаррі та рештою пішли, а я залишився сам у квартирі.

Я бігав узад-уперед, стривожений і нестямний. Уже настала ніч, а Сі Джей іще не було вдома. Я пригадував, як вона лежала на кухні, припавши щокою до підлоги, і скавулів від самої думки про це.

Коли нарешті двері відчинилися, прийшов Трент. Сі Джей із ним не було.

– О Максе, мені так шкода, – сказав він.

Він повів мене гуляти, і було полегшенням, що можна задерти лапу на якийсь чагарник.

– Ми маємо тепер бути поряд із Сі Джей, Максе. Їй не сподобається діаліз, але вибору в неї немає. Мусимо це робити. Усе могло бути значно, значно гірше.

За кілька днів Сі Джей повернулася додому дуже стомлена й одразу лягла в ліжко. Я згорнувся біля неї, відчуваючи полегшення, і все ж насторожений тим, якою сумною й невдоволеною вона була.