Брюс Кемерон - Подорож собаки

Відтепер і надалі ми із Сі Джей кожні кілька днів здійснювали подорож у задній частині автівки, що забирала нас біля дому. Спочатку Трент завжди їздив із нами. Ми йшли до кімнати й тихо лежали там, доки кілька людей метушилися над моєю дівчинкою. Вона завжди почувалася слабкою й недужою, коли приїздила, і вставала з кушетки виснажена й сумна, але я усвідомлював, що це не провина людей, які схилялися над нею, навіть якщо вони завдавали болю її руці. Я не гарчав на них, як робив би раніше.

Наступний день після нашої поїздки до того місця зазвичай був кращим для моєї дівчинки. Вона почувалася сильнішою й щасливішою.

– Кажуть, можуть минути роки, перш ніж я отримаю нирку, – сказала одного вечора Сі Джей. – Їх так мало доступних.

– Ось, а я гадав, що подарувати тобі на день народження, – зі сміхом відповів Трент. – У мене є тут одна, якраз твого розміру.

– Навіть не думай про це. Я не візьму твою чи будь-якої живої людини. Я сама винна в усьому цьому, Тренте.

– Мені потрібна лише одна. Друга зайва, я нею практично не користуюся.

– Веселун. Ні. Зрештою, я отримаю одну від покійника. Деякі люди 20 років протрималися на діалізі. Коли станеться, тоді й станеться.

Тієї зими Сі Джей якось увійшла у двері з пластмасовим ящиком, і я був приголомшений, коли вона відчинила дверцята, а звідти вийшла Кросівка! Я кинувся до кішки в щирому захваті, що бачу її, а вона вигнула спину, притисла вуха й засичала на мене, тож я різко зупинився. Що не так із Кросівкою?

День вона провела, обнюхуючи квартиру, доки я ходив слідом, намагаючись зацікавити її маленькою грою в перетягування іграшки. Вона не хотіла мати зі мною нічого спільного.

– Як там діти місіс Міннік? – спитав Трент за вечерею.

– Здається, почуваються винними. Вони її майже не відвідували – аж тут одного дня її не стало, – сказала Сі Джей.

Я стежив, як Кросівка мовчки застрибнула на кухонний стіл і зневажливо оглядала кухню зі свого сідала.

– Що? Що сталося? – спитав Трент.

– Я просто думаю про Ґлорію. Це так я почуватимусь? Одного дня її не стане, і я шкодуватиму, що не доклала більших зусиль?

– Хочеш побачитися з нею? Запросити її кудись?

– Чесно? Гадки не маю.

– Просто дай мені знати.

– Ти найкращий у світі чоловік, Тренте. Мені так пощастило.

– Це мені пощастило, Сі Джей. Усе своє життя я по-справжньому мріяв лише про одну дівчину, і тепер вона моя дружина.

Сі Джей встала, і я підскочив, однак вона лише застрибнула на стілець до Трента, припавши своїм обличчям до його. Вони почали нахилятися, завалюючись набік.

– Ну ж бо, сміливіше, – сказала Сі Джей, коли вони з’їхали зі стільця й зі сміхом приземлилися на підлогу.

Потім вони деякий час боролися. Я озирнувся на Кросівку, якій, схоже, усе було байдуже, але те, що я відчував між Трентом і моєю дівчинкою, була любов, сильна і повна.

Зрештою Кросівка стала більш приязною. Вона могла прогулюватися кімнатою, а потім без попередження безшумно підходила до мене й терлася головою об мою морду або облизувала мої вуха, доки я лежав, згорнувшись на підлозі. Але ніколи не бажала борюкатися, як колись. Я нічого не міг удіяти й лише відчував, що час, який вона прожила без собаки, не пішов їй на користь.

Прохолодні вечори Сі Джей і Трент проводили, загорнувшись разом у ковдру на балконі, а холодні ночі – лежачи разом на канапі. Часом Сі Джей взувала черевики з приємним запахом, і вони йшли кудись на вечір, а поверталися завжди щасливими, хоча навіть якби вона була сумна, не думаю, що зробив би щось із її черевиками.

Ми ходили гуляти вуличками й парком. Часом Сі Джей засинала на ковдрі на траві, і Трент лежав поряд із нею, з усмішкою дивлячись на неї.

Коли ми проводили в парку цілий день, я завжди вмирав із голоду й хотів поїсти, щойно верталися додому. Одного такого дня я нетерпляче танцював по кухні, дивлячись, як Трент готує мені вечерю, коли розпорядок дня дещо змінився.

– Ціла вічність піде на те, щоб закінчити навчання, а потім, коли я замислюся про диплом магістра, мені вже, мабуть, буде за тридцять. Колись це здавалося такою старістю!

Сі Джей підняла мою миску в повітря.

– Гаразд, Максе. Молися! – сказала вона.

Я напружився. Я хотів вечерю, але ця команда мала сенс лише в контексті запаху, який іноді відчувався в подиху Трента.

– Він завжди робить це для мене, – зауважив Трент. – Максе? Молися!

Моя вечеря була в Сі Джей, а я вмирав із голоду. Я підійшов до Трента і, коли той нахилився, відчув запах. Я подав знак.