Брюс Кемерон - Подорож собаки

– О Боже, я почуваюся жахливо, – сказала Марсія.

– Не треба. Баррі має рацію, це його собака.

– Так, але… тобто Дюк вважає себе вашим собакою. Це видно. Нечесно обривати будь-який зв’язок між вами двома.

– О Дюку, мені так шкода, – сказала Сі Джей із глибоким горем у голосі.

– Може, я могла б зателефонувати вам, і ми б десь зустрілися, – запропонувала Марсія.

Сі Джей похитала головою.

– Не хочу, щоб у вас були проблеми. Баррі звільнить вас тієї ж миті. Повірте мені, я знаю з власного досвіду.

Дюк тужливо поклав голову на коліна Сі Джей, поділяючи її загадковий смуток. Я заздрив його височині: сам же міг лише марно дряпати її ноги, сподіваючись, що мене помітять.

– Добре, – зітхнула Сі Джей. – Приємно було познайомитися, Марсіє. Ходімо, Максе.

Сі Джей нахилилася й узяла мене на руки, і тепер я був вищий за Дюка й дивився на нього згори вниз. Вона пристебнула повідець до мого нашийника, але не до Дюкового, і ми всі пішли до дверей.

– Бувайте, – тихо сказала Сі Джей.

Вона відчинила двері, і Дюк кинувся за двері слідом, тягнучи за собою Марсію, вириваючись із її руки, що тримала нашийник. Сі Джей, не спускаючи мене з рук, заступила псові дорогу.

– Ні, Дюку. Ти залишаєшся. Пробач.

Їм вдалося зачинити двері. Сі Джей опустила мене на підлогу, і я струснувся, готовий до будь-яких дій. Усередині нашого житла Дюк улаштовував прочуханку дверям, і його лапи гучно дряпали одвірок.

Ідучи коридором, я чув сумний, розпачливий гавкіт Дюка й знову питав себе, що відбувається. Чому Дюк не пішов із нами? Він же хотів!

Моя дівчинка плакала, і я з тривогою поглядав на неї, але більше вона мені нічого не казала. Ми дуже довго йшли, спочатку гамірливими запашними вулицями, потім нескінченними сходами. Сі Джей гримнула ручкою на дверях, і ті відчинилися, а я раптом відчув запах Кросівки.

– Ласкаво прошу додому, Максе, – сказала Сі Джей.

Ми опинилися в маленькій кухні, а на підлозі стояла миска Кросівки, яку я підійшов обнюхати. Також у кухні було ліжко, на якому я й знайшов Кросівку. Вона лежала на подушці й встала, вигнувши спину, коли побачила мене.

У Кросівки власний дім! Я не розумів цього, та подумав: може, це якось пов’язано з тим, як завжди цькував її Дюк, коли Сі Джей залишала нас утрьох. Мабуть, щоб захистити Кросівку, дівчина і знайшла цей новий дім на вершині сходів – місце, де кішка почуватиметься в безпеці. Зараз мені покажуть, що тут живе Кросівка, і скоро ми підемо додому, до Дюка, який відчує на мені її запах – цікаво, який висновок він із цього зробить! Чи здогадається, що ми із Сі Джей були в Кросівки вдома?

Люди чинять, як хочуть, та все ж, думаю, коти й без того харчуються смачніше за собак, тож надавати кішці цілий будинок здавалося несправедливим потуранням.

Кросівка муркотіла й кружляла навколо, терлася об мене, і ми трохи погралися. Вона була страшенно рада бачити мене без Дюка. Я відчував на ній запах чужих рук – міцний квітковий аромат, що трохи нагадав мені Ґлорію.

Тієї ночі ми не пішли додому. Сі Джей спала в маленькому ліжку, і я зробив так само, згорнувшись у неї в ногах. Кросівка трохи потинялася маленьким будинком, а тоді спритно заплигнула нагору, щоб спробувати пригорнутися до мене. Але це було надто незручно для нас обох, і коли Сі Джей щось пробурмотіла й ворухнула ногами, Кросівка знову зістрибнула на підлогу й більше тієї ночі не піднімалася до мене.

Уранці ж вона сиділа біля парадних дверей і понявкувала. Сі Джей сказала:

– Гаразд, хочеш відвідати місіс Міннік? Подивимося, чи вдома вона.

Ми вийшли в коридор і постукали в сусідні двері. Жінка, що відчинила їх, пахла міцними ароматами, які я відчув на Кросівці, тож зрозумів, що вони з кішкою проводили час разом. Власне, Кросівка одразу ж увійшла до неї, ніби там жила.

– О, привіт, Кросівко, – сказала місіс Міннік, дивно плямкаючи при цьому губами. Я заціпенів, але не загарчав, бо жінка була явно слабка й не становила загрози.

Відтоді здавалося, що в кожному відчиненні дверей Кросівка бачила нагоду чкурнути й зачекати, доки її впустять побачитися з місіс Міннік. Я не знав, що її так вабить, та очевидно було, що кішці там подобається. Жодної думки про місіс Міннік я взагалі не мав, окрім того, що її рот видає дивне клацання, коли вона розмовляє.

Ми й далі гуляли із собаками, але тепер доводилося довгенько йти, щоб підібрати першу, яку звали Кеті, і в нашій звичній зграї бракувало Саллі, Дюка й Бівіса.

За Бівісом я взагалі не сумував.