Брюс Кемерон - Подорож собаки

Інколи Сі Джей не вставала з ліжка, щоб гуляти із собаками, тож ми з Дюком будили її. Потім вона все одно не вигулювала всіх тих псів, хоча виводила нас із Дюком. То були мої улюблені дні, і я шкодував, що не всі вони такі. Одного з таких днів Сі Джей натерла підлогу й меблі хімікатами з різким запахом і стала ганяти підлогою машину, від якої валував Дюк і ховалася Кросівка. Коли дівчина закінчила й прибрала машину, Дюк гасав вітальнею так, наче його щойно випустили з ящика.

Я не мав вибору, окрім як припустити за ним. Збуджений, Дюк нахилився до мене, заохочуючи до боротьби. Я заліз на нього, і деякий час ми гралися, аж тут відчинилися парадні двері. Я гавкнув, Дюк гавкнув теж. Увійшов чоловік із криком «Дюку!», а слідом за ним – двоє інших чоловіків, які поставили валізи на підлогу й пішли. Я з гарчанням підбіг до незнайомця, доки Дюк махав хвостом і обнюхував його руки.

– Максе! – гукнула Сі Джей.

Вона взяла мене на руки саме в ту мить, коли я подумував учепитися зубами чоловікові в штани, позаяк той не зважав на мене й лише гладив Дюка, котрий радо вітав його, хоч той увійшов до Сі Джей без дозволу. Дюк просто не розумів усього значення слова «захист» – добре, що я був тут.

– Вітаю вдома, Баррі.

– Привіт, Сі Джей. Гей, Дюку, скучив за мною? Скучив за мною, хлопче?

Він став навколішки й обійняв Дюка, який помахав хвостом, але потім підійшов обнюхати Сі Джей: вічно заздрив, що вона брала на руки й голубила мене, а його – ніколи.

– Не схоже, щоб він узагалі сумував за мною, – сказав чоловік, що пахнув мастилами й фруктами. Коли він глянув мені у вічі, я загарчав.

– Тебе довго не було, – мовила Сі Джей. – Сім місяців – ціла вічність для собаки.

– Гаразд, але я міг здати його до псарні. А я заплатив людині, щоб мешкала з ним у цьому будинку.

– Він цього не знає, Баррі.

– А це хто? Здається, ти казала – кошеня.

– Гаразд, це Макс. То довга історія. Максе, будь чемним.

Хоч я мав підозри щодо цього чоловіка, Сі Джей начебто ладнала з ним, тож, коли вона опустила мене на підлогу, я продовжив боротьбу з Дюком.

– То як, переміг твій хлопець? – спитала Сі Джей.

– Що?

– Твій хлопець. У боксі.

Дюк перекинувся на спину, і я закусив шкіру в нього на горлі й м’яко потрусив.

– Ти таки справді недотепа, – сказав чоловік.

– Що?

– Ні, не переміг.

– О. Мені шкода, Баррі. Це тому ти повернувся на два місяці раніше?

– Авжеж, коли твій боєць програє, ти ж не вирушаєш у всесвітній прес-тур, правильно? Якого… що це Дюк робить?

– Дюк? – повторила Сі Джей. Почувши своє ім’я, Дюк застиг із розчепіреними в повітрі лапами й висолопленим язиком, а я м’яко смикав зубами його шкіру. – Вони просто граються.

– Дюку! Припини це! – сердито гримнув чоловік.

Пес зіп’явся на лапи, відштовхнувши мене вбік, і підійшов до Сі Джей, опустивши вуха. Я лежав там, куди впав, тяжко дихаючи.

– Що сталося, Баррі?

– Ти перетворила мого собаку на слинька.

– Що? Ні, вони дуже добре бавляться разом.

– Я не хочу, щоб він отак «бавився» з якимось дрібним щуреням.

– Макс не щуреня, Баррі.

Баррі – вирішив я – це ім’я чоловіка.

– Ну, гаразд… Не пригадую, щоб давав тобі дозвіл тримати собаку. І я точно не схвалюю поведінки Дюка. Я найняв тебе, бо ти казала, що в тебе купа досвіду. Що ж, чудово. Я повернувся. Якщо можеш просто піти до себе, дозволь, я розпакуюся й заново познайомлюся зі своїм псом.

На мить Сі Джей замовкла. Я не зводив із неї очей, відчуваючи її сум і образу.

– Але… я не маю де жити, Баррі.

– Що?

– Ти казав: від восьми до десяти місяців. Не мало сенсу зберігати за собою квартиру, якщо я збиралася мешкати тут вісім місяців.

– То що, тепер ти зібралася жити в мене? – спитав Баррі.

– Ні! Тобто я посплю на канапі, а завтра шукатиму помешкання.

– Постривай, ні. Забудь. Я… У мене стрес. Я рік працював над цим, а його нокаутували в другому раунді. Можеш лишитися тут, усе одно я просто кину свій африканський мотлох і прямісінько до Саманти. Ми їдемо на Гаваї. Тож у тебе два тижні на пошуки житла. Так підійде? Знайду когось іншого доглядати Дюка, коли знову буду в місті.

– То мене звільнено?

– Так буде найкраще.

– Ну, звичайно, я бачу.

– От не треба сарказму, я добряче тобі платив, і ти мала безкоштовне житло. А якщо я невдоволений – то я ж клієнт.

– Усе правда, – сказала Сі Джей.

Трохи згодом Баррі пішов, кинувши через плече:

– Бувай, Дюку.

Дюк постукав хвостом, зачувши власне ім’я, але я чітко бачив: йому, як і мені, легше від того, що Баррі пішов і Сі Джей більше не напружена. І все ж моя дівчинка здавалася трохи сумною.