Брюс Кемерон - Подорож собаки

Я відчув сум Трента, перебіг через кімнату й застрибнув йому на коліна. Трент упіймав мене й поцілував у голову.

– То звідки в тебе Макс?

– Моя квартира зовсім поряд із тим місцем у Центральному парку, де роздають собак.

– Постривай, ти живеш біля парку? Певно, твоє акторство йде дуже добре.

– Та ні. Тобто так, я живу в шикарному місці, тільки доглядаю за будинком і собакою того хлопця, Баррі. Він менеджер якогось боксера, що тренується для бою в Африці.

– Цей цуцик – найгарніший малюк у світі, – сказав Трент.

– Знаю, хіба ж ні? Ти йому точно сподобався.

– Гей, замовмо їжу. Почуваюся голодним від самого лише погляду на тебе.

– І як це розуміти? – різко спитала Сі Джей.

Я зістрибнув із Трентових колін і підійшов до неї.

– Ти така худа, Сі Джей.

– Я актриса, алло.

– Так, але…

– Облиш це, Тренте.

Він зітхнув.

– Колись ми довіряли одне одному, – сказав він за мить.

– У мене все під контролем. Це все, що тобі треба знати.

– Ти лише от настільки підпускаєш мене до себе – і не ближче, Сі Джей.

– Знову терапія?

– Ну ж бо. Я сумую за тобою. Скучив за нашими розмовами.

– Я теж, – тихо мовила Сі Джей. – Але є певні речі, яких я не хочу обговорювати ні з ким.

Хвилину вони мовчали. Я поклав лапи на коліна Сі Джей, і вона підняла мене й поцілувала в ніс. Я помахав хвостом.

Після нової розмови увійшов чоловік і приніс пакети їжі. Ми сиділи разом на підлозі, і вони їли з пакетів і пригощали мене крихітними шматочками курчати, які я ковтав, і овочів, які я випльовував.

– Як її звати? – якоїсь миті спитала Сі Джей.

– Лізл.

– Постривай, Лізл? Ти зустрічаєшся з донькою фон Траппа? – розсміялася Сі Джей.

– Вона німкеня. Тобто вона мешкає в Трібеці, але приїхала з Європи, коли їй було дев’ять.

– У Трібеці? Ого. То ти приїздив до Нью-Йорка, а мені не телефонував?

– Було трохи, – визнав Трент.

– Ну, все. Максе, фас. Хапай за горло.

Я почув своє ім’я, але не зрозумів, що маю робити. Сі Джей жестом вказала на Трента, тож я задріботів до нього, він нахилився, і я лизнув його в обличчя. Обоє розсміялися.

Коли ми йшли, Трент і Сі Джей довгий час стояли у дверях обійнявшись, і любов між ними струменіла. Ось тоді я й збагнув: найкраще для Сі Джей було б, якби ми залишили Кросівку й Дюка в минулому й перебралися жити сюди, до веселої квартири без меблів, де вони з Трентом могли б любити одне одного. Сі Джей потрібна пара, як Ітанові була потрібна Ганна, а Трентові – собака.

Однак якби двоє інших тварин оселилися з нами, довелось би щонайменше канапу купити, аби Кросівка мала де сховатися.

– Я дуже, дуже радий зустріти тебе, – казав Трент.

– Я теж.

– Гаразд, тепер, коли я переїхав сюди, будемо робити це постійно. Обіцяю.

– Справді? Сидіти на підлозі й вечеряти?

– Може, ми могли б зібратися вчотирьох. Тобто з Лізл і Ґреґом.

– Звісно, – сказала Сі Джей.

Трент відступив, дивлячись на неї.

– Що?

– Нічого. Просто… Ґреґ не… його родинна ситуація поки не розв’язана остаточно.

– Ти мене розігруєш? – голосно спитав Трент.

– Припини це.

– Ти ж не можеш серйозно казати…

Сі Джей прикрила йому рота рукою.

– Не треба. Усе було так добре. Будь ласка. Будь ласка? Я знаю, що ти дбаєш про мене, Тренте. Але твого осуду я не витримаю.

– Я ніколи не судив тебе, Сі Джей.

– Ну, а відчуття саме таке.

– Гаразд, – сказав Трент. – Гаразд.

Сі Джей трохи посмутніла. Ми вдвох вийшли з квартири й повернулися додому.

Я сподівався, що після того ми щодня зустрічатимемо Трента. А от випадку з Бівісом наступного дня я точно не очікував.

Ми всі були в собачому парку, як завжди. Дюк і Саллі закінчили обнюхувати великого білого собаку на прізвисько Принеси-М’яч-Тоні. Принеси-М’яч-Тоні з більшим інтересом намагався видертися на спину Саллі, ніж звертав увагу на свого господаря. Я намагався залучити до гри песика мого зросту, дуже схожого на мою матір, з такою ж мордою й того ж забарвлення, і нарешті вмовив його погнатися за мною – і, звісно, примчав Бівіс і загарчав, шкірячись і притискаючи вуха. Мій партнер у грі раптово скулився й ухилився від агресії, я ж розвернувся й рявкнув на Бівіса, даючи йому знати, що він зайшов надто далеко. Замість відступити, Бівіс кинувся просто на мене.

Я чув, як Сі Джей кричить: «Ні!» – але Бівіс здійнявся на задні лапи, і я взяв із нього приклад. Його зуби дряпнули мене, намагаючись поранити. Я куснув у відповідь, упіймавши зубами зморшку його шкіри, а тоді з’явилася моя дівчинка й ногами намагалася розігнати нас.