Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Я приведу Перчинку, – сказала жінка.

Вона залишила нас на порозі на кілька секунд і повернулася з іржавого кольору собакою жіночої статі, значно більшою за мене, та все ж відчутно меншою за Дюка, на повідці, який віддала Сі Джей. Собака обнюхала мене, а я гиркнув на неї, даючи знати, що я тут охороняю Сі Джей.

Собаку іржавого кольору, як я невдовзі збагнув, звали Перчинка. Гуляючи, ми зупинялися в інших місцях, і незабаром до нас приєдналися коричнева собака жіночої статі на ім’я Саллі й волохатий товстий пес на ім’я Бівіс, усі на повідцях – найхимерніша собача родина.

Це було інакше, ніж із Роккі чи з Еббі та Енні – то була мішана зграя собак, які дуже напружено сприймали одне одного, надто тісно стримувані між собою повідцями, що не давали розбігтися. Здебільшого ми всі старалися не звертати уваги одне на одного, хоча Дюк намагався трохи погратися із Саллі, попри те, що ми були на прогулянці.

Ще більше за неприродний склад нашої зграї дивувала одержимість Сі Джей збиранням наших какульок. На Фермі я звик робити свої справи в прилеглих лісах, а в тілі Моллі зазвичай користався кутком заднього двору – якийсь чоловік регулярно приходив, умикав машини й прибирав за мною. Час від часу за мною прибирала Сі Джей, зазвичай коли ми бували на чужій території, але ніколи вона не поводилася так, як тепер. Дівчина методично підбирала за всіма собаками нашої зграї, навіть величезні Дюкові відходи. Деякий час вона несла їх із собою в маленьких пакетиках, а тоді залишала в контейнерах на вулиці, що спантеличувало навіть більше: навіщо брати на себе клопіт збирати їх і носити, якщо не хочеш зберігати?

Деякі людські вчинки собакам просто не зрозуміти. Майже завжди я гадав, що люди, зважаючи на їхнє складне життя, слугують якійсь вищій меті, але в цьому випадку не був упевнений.

Хоч я був головним собакою й намагався бути чемним з іншими, однак Бівіс не злюбив мене, і це було взаємно. Коли він мене обнюхав, його хутро стало дибки, і пес штовхнув мене своїми грудьми. Він був більший за мене, але не набагато – якби не я, він був би тут найменшим собакою. Сі Джей потягла повідець так, що його морда різко опинилася біля моєї, тож я гаркнув на нього, а він клацнув зубами біля мого вуха.

– Припиніть це! Максе! Бівісе!

Моя дівчинка сердилася. Я помахав їй хвостом, сподіваючись, що вона розуміє: це все не з моєї провини.

Сі Джей відвела нас до собачого парку. Яке чудове місце! Так приємно було скинути повідця, що я дременув із місця, а Дюк і Саллі припустили слідом, щоправда, я був значно спритніший на розворотах і незабаром уже біг сам-один. Інші собаки лишалися в парку зі своїми господарями, деякі ганяли м’ячики, інші борюкалися, а білий клаповухий пес радісно приєднався до гонитви разом із Дюком і Саллі – так весело було гасати довкола, тікаючи від інших собак!

Я бачив, як Бівіс тишком-нишком підкрався, а тоді кинувся на мене. Я ухилився, і він із гарчанням побіг за мною. Я описав мале коло, але він перестрів мене. Схоже, мені не лишалося вибору, окрім як накинутися на нього, та майже одразу галопом підлетів Дюк і зім’яв нас обох. Тепер, коли згори нависав Дюк, Бівіс уже не був таким ворожим. Я рвонув до Сі Джей, яка сиділа на лаві, спробував застрибнути до неї, та не зміг. Сміючись, вона взяла мене на руки, і я гордо всівся на її колінах, спостерігаючи за собаками, вдихаючи екзотичні аромати, відчуваючи її руки й насолоджуючись усім цим.

Із собачого парку ми поверталися до квартири Сі Джей тим же шляхом, розводячи по домівках собак, яких підібрали дорогою туди, аж доки не лишилися тільки з Дюком. Я був виснажений, тож, нашвидку перекусивши, заснув біля ніг Сі Джей.

Протягом літа ми з Бівісом навчились ігнорувати один одного, хоча він і досі гарчав на мене під час пробіжок. Наздогнати мене він не міг, але чудово вмів підрізати: у самий розпал моєї радісної гонитви з цілою юрбою собак він раптом вривався в гущу зграї, щоб кинути мені виклик, і вся зграя зупинялася на бігу й безцільно розбрідалася хто куди. Я не знав, чи дратувало це всіх так само, як мене.

Удома я взяв на себе відповідальність привчати Дюка до більш чемної поведінки. Він не розумів, що моя миска недоторканна, тож я змушений був куснути його кілька разів, перш ніж він усвідомив, що до чого. Насправді він ніколи не їв мою вечерю, найчастіше навіть власні харчі не доїдав, але мені не подобалося, коли згори опускався велетенський ніс і нюхав там, де я їм. А ще він був ледарем: коли хтось стукав, він навіть не турбувався гавкнути, доки цього не робив я – попри те, що ми були єдиною у світі охороною для Сі Джей. Тож я мусив бути особливо пильним і гавкати за найменшого звуку, що долинав із коридору.