Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Вітаю, міс Магоні, це ваш собака? – спитав він.

– Ні! Але він ледь не вдавився в ліфті. Гм, Девіде? Боюся, я впустила пляшку вина, рятуючи цього малюка, і воно трохи просочилося на підлогу в кабіні ліфта.

– Я негайно подбаю про це.

Рукою в рукавичці чоловік потягнувся до мене, і я попереджально загарчав, бо не міг збагнути, чи він хоче торкнутися мене, чи Сі Джей – а ніхто не займатиме Сі Джей, доки я поряд. Він хутко відсмикнув пальці.

– Забіяка, – промовив він.

Мене звали Макс, а не Забіяка. Я проігнорував його.

Сі Джей понесла мене далі вулицею, і я з тривогою відзначав запахи відкритих собачих загонів. Я засовався в її руках, відвертаючись.

– Вітаю. Здається, це один із ваших собак, – сказала моя дівчинка, а я поклав їй голову на плече й лизнув її вухо.

– Це Макс! – промовила Ґейл у мене за спиною.

– Макс, – повторила Сі Джей. – Він такий миленький. Забіг просто до ліфта в моєму будинку, наче він там живе. Повідець застряг у дверях, і я злякалася, що його задушить.

Сі Джей гладила мене, а я зарився головою у вигин її шиї. Не хотів повертатися до будинку галасливих собак. Хотів бути просто тут.

– Такий любчик, – сказала Сі Джей.

– Ніхто ніколи не називав Макса любчиком, – сказала Ґейл.

Я поцілував Сі Джей в обличчя й крадькома глянув на Ґейл, змахом хвоста показуючи, що тепер я щасливий і вона може доглядати за іншими собаками.

– Якої він породи?

– Мати – чихуахуа. Батько, ми так гадаємо, йорик.

– Максе, то ти чорик! – усміхнулася мені Сі Джей. – Ну, хай там як. Куди хочете, щоб я його посадила?

Ґейл спостерігала за мною, потім підняла очі на Сі Джей.

– Чесно? Не хочу, щоб ви його кудись саджали.

– Перепрошую?

– Ви маєте собаку?

– Що? Ні, не маю. Тобто наразі я доглядаю за собаками.

– Отже, собаки вам подобаються.

Сі Джей розсміялася.

– Ну, звісно. Хто ж не любить собак?

– Ви б здивувалися.

– Власне, якщо ви про це заговорили, я знаю декого, хто не любить собак.

Сі Джей м’яко зіштовхувала мене зі свого плеча, до якого я так міцно притулився.

– Максу ви явно подобаєтеся, – зауважила Ґейл.

– Він справді милий.

– Завтра вранці призначено його приспати.

– Що? – Я відчув, як потрясіння охоплює Сі Джей, через те, як її руки стиснули мене.

Вона зробила маленький крок назад.

– Пробачте, я знаю, це… Знаю, звучить жорстоко. Ми не є притулком, у якому не присипляють.

– Це жахливо!

– Що ж, це справді так, але ми робимо все найкраще і, коли можна, передаємо їх до притулків, де не вбивають. Але вони переповнені, ми переповнені, і щодня до нас надходять нові собаки. Зазвичай нам вдається прилаштувати цуценят, але Макс ніколи ні з ким не сходився, і він уже пережив свій термін. Нам потрібне місце.

Сі Джей відтягла мене від себе й окинула поглядом. Її очі зволожилися.

– Але… – промовила вона.

– Є інші собаки, які потребують допомоги. Притулок як ріка, він має текти далі. Інакше помиратиме ще більше собак.

– Я цього не знала.

– Макс ніколи не виявляв дружності ні до кого, крім вас. Уранці він гиркав на мене, а я ж людина, яка його годує. Це наче з усіх людей у Нью-Йорку він обрав саме вас. Можете взяти його? Будь ласка? Забудемо про оплату.

– Я саме завела кішку два тижні тому.

– Собаки й коти, що зростають разом, зазвичай добре ладнають. Ви врятуєте йому життя.

– Не можу, просто… Я вигулюю собак… тобто, я акторка, але зараз гуляю із собаками, і всі вони великі.

– Макс уміє поставити себе з великими собаками.

– Мені шкода.

– Ви впевнені? Усе, що йому потрібно, – це шанс. Ви його шанс.

– Мені дуже шкода.

– Тоді завтра він помре.

– О Господи.

– Подивіться на нього, – сказала Ґейл.

Сі Джей подивилася на мене, і я здригнувся від задоволення, відчувши на собі її увагу. Вона піднесла мене близько до себе, і я лизнув її в підборіддя.

– Гаразд, – мовила Сі Джей. – Повірити не можу, що я це роблю.

Покинувши собачі клітки, ми пішли до місця, сповненого пташиного гоготіння й багатого на тваринні запахи, яких я ніколи раніше не чув. Там Сі Джей надягла на мене нашийник і причепила до нього повідець. З високо піднятою головою я йшов біля її ніг, радіючи, що повернувся до обов’язку захищати її.

Невдовзі ми повернулися до маленької шафи, у якій мені вдалося тоді наздогнати Сі Джей. Мокрий слід від її пакета зник, але досі відчувався залишок аромату солодкої рідини. У коридорі я впевнено ступав поряд із нею, але, відчиняючи двері, вона підхопила мене на руки.