Брюс Кемерон - Подорож собаки

Ось тоді до мене дійшло: це не люди й собаки – велетні, це я маленький . Я був крихітним песиком!

Я, звісно, зустрічав у своєму житті крихітних собак. Але ніколи раніше не замислювався, що можу стати таким – я завжди був великий, адже люди іноді потребують захисту, який надає собака. Сі Джей уже точно! Я пам’ятав, як був із нею в автівці, коли той чоловік намагався вдертися туди і вдарив палицею у вікно, а я своїм гарчанням змусив його піти. Чи під силу здійснити це маленькому песикові?

Так , вирішив я. Коли це трапиться знову, я все одно гарчатиму, усе одно дам знати чоловікові, що якщо він відчинить дверцята, я його вкушу. Боротьба з маленькими собачками навчила мене, що зубки в них дуже гострі. Доведеться лише переконати поганих хлопців, що я готовий упитися зубами в їхні руки. Це відіб’є в них бажання вдертися до машини.

Повернувшись до загону, я стежив, як граються Еббі та Енні, а ті дивилися, як я спостерігаю за ними. Звісно, вони чекали, що я стану вожаком, адже вочевидь був досвідченішим собакою. Принаймні мали б чекати, хоча, коли я спробував приєднатися до їхніх веселощів, вони згуртувалися проти мене замість того, щоб підкоритися моєму головуванню. Виявилося, що зазвичай маленькі собачки врешті-решт опиняються на спині, притиснуті до землі. Доведеться старанно попрацювати, щоб довести, що лише через малий зріст я не стану собакою, яким можна попихати.

Своє нове рішення я втілив у життя наступного разу, коли ми опинилися в загоні з іншими цуценятами. Я дав їм зрозуміти, що байдуже, які вони на зріст, – я той собака, на кого звертатимуть увагу. Кумедне чорно-коричневе собача – суцільні лапи й вуха, – народжене стати колись завбільшки з Роккі, гадало, що покладе мене на лопатки своєю перевагою у вазі. Але я вислизнув між його передніх лап і накинувся на нього, клацаючи зубами, а він повалився горічерева, сумлінно визнаючи поразку.

– Будь чемним, Максе, – сказала мені Ґейл.

Так, мене звали Макс, і я був собакою, на якого треба зважати.

Щойно ми припинили годуватися від матері, нас відвезли машиною, у клітках, до якихось загонів просто неба. Нашу матір тримали в окремій конурі, що засмучувало Еббі й Енні, але не хвилювало мене: я знав, що буде далі. Настав той час, коли приходитимуть люди й забиратимуть цуценят із собою додому.

Відкриті загони не мали дна – вони стояли просто на землі. Я хотів качатись у зеленій траві, насолоджуватися сонцем, але миттєво був приголомшений запахами й звуками. Гучний рев не стихав ні на мить – уже не гавкіт, а ті ж механічні шерехи й скрики, що вітали мене тоді, коли я теліпався в пластмасовому ящику, як Сі Джей забрала мене з будинку галасливих собак біля океану. І запахи: машини, собаки, люди, вода, листя, трава, і над усім – їжа: шквали запахів їстівного вирували навколо мене. Здавалося, Еббі та Енні не менше за мене ошелешені самим обсягом чуттєвих подразників – ми просто стояли, тримаючи носи за вітром, і впивалися ними.

Багато людей підходили, зазирали в загони та іноді проводили трохи часу всередині, граючись із собаками.

– Гляньте на цуценят! – казали люди, роздивляючись моїх сестер і мене. Еббі та Енні кидалися до них із палким обожнюванням, я ж завжди ухилявся. Я чекав на Сі Джей.

Незабаром двоє чоловіків стояли навколішки біля нашої клітки, просовуючи пальці крізь загорожу. Ґейл підійшла поговорити з ними.

– Ми гадаємо, у них є кров йоркширського тер’єра. Їхня мати – чихуахуа, ось там, – казала вона.

Ґейл відчинила ворота, і Еббі та Енні чкурнули назовні, а двоє чоловіків розсміялися в захваті. Я тишком скрадався під задньою стінкою клітки, низько тримаючи голову.

То було востаннє, коли я бачив сестер. Я був радий, що двоє чоловіків, вочевидь, добрих друзів, узяли їх як пару, і тепер Еббі та Енні зможуть бачитися, як і ми з Роккі не втрачали одне одного.

– Не хвилюйся, Максе. Ти знайдеш собі дім, – сказала мені Ґейл.

Кілька днів по тому ми знову повернулися до того ж місця, і цього разу мою матір і ще кількох собак забрали до себе люди. Тричі двері мого загону відчинялися, і тричі я припадав до землі й гарчав, коли люди намагалися взяти мене до рук.

– Що сталося, його ображали? – спитав у Ґейл один чоловік.

– Ні, він народився в притулку. Не знаю, Макс просто… відлюдькуватий. Він і з собаками добре не грається. Гадаю, він би поладнав із кимось, хто сидить удома й нечасто приймає гостей.

– Ну, це не про мене, – зі сміхом промовив відвідувач.