Брюс Кемерон - Подорож собаки

Зрештою, він пішов із маленьким білим собачкою.

Невдовзі якийсь чоловік підійшов до Ґейл біля загону.

– Хтось сьогодні цікавився Максом? – спитав він.

Я благально подивився на нього, але той і не думав відчинити клітку, щоб я міг вибратися й знайти Сі Джей.

– Боюся, що ні, – відповіла Ґейл.

– Нам доведеться післязавтра внести його до списку.

– Знаю.

Вони стояли й дивилися на мене. Зітхнувши, я ліг на траву. Вочевидь, доведеться ще трохи зачекати, перш ніж мене випустять.

– Що ж, може, нам пощастить. Сподіваюся на це, – сказав чоловік.

– Я теж, – мовила Ґейл.

Її голос лунав сумно, і я кинув на неї погляд, перш ніж покласти ніс між лапами.

А потім, того безхмарного теплого дня, коли грім машинерії та автівок сколихнув повітря й мої ніздрі наповнили запахи незліченних собак, людей і харчів, я помітив жінку, яка йшла вулицею, і підскочив, аби краще роздивитись. Було щось у її поставі, у її ході, у її волоссі та шкірі…

Жінка жваво крокувала поряд із величезним собакою – порівняно не лише зі мною, а й з усіма іншими собаками, яких я бачив. Мені пригадався віслюк, який жив на Фермі багато років тому, – отакий він був великий, зі струнким тілом і велетенською головою. Коли вона порівнялася зі мною, вітер підхопив її запах і доніс до мене.

Звичайно ж, це була Сі Джей.

Я дзявкнув, і мій голос, безнадійно тихий на тлі всього цього шуму, звернув на мене швидкий погляд велетенського собаки, але Сі Джей навіть не глянула в мій бік. Я розчаровано стежив, як вона пройшла далі вулицею й зникла.

Чому вона не зупинилася, не побачила мене?

За кілька днів я знову був у загоні на тій самій трав’янистій ділянці, і в той самісінький час дня Сі Джей з’явилася знову, вигулюючи того ж собаку. Я гавкав і гавкав, але вона не помічала мене.

– Чому ти гавкаєш, Максе? Що ти бачиш? – питала мене Ґейл. Я помахав хвостом. Так, випусти мене, я маю бігти за Сі Джей!

Той самий чоловік підійшов до Ґейл, але я думав лише про те, щоб Сі Джей повернулася.

– Як справи в нашого Макса? – спитав він.

– Не так уже й добре, боюся. Уранці куснув маленьку дівчинку.

– Знаєш, навіть якби нам вдалося знайти йому господарів, не думаю, що хтось зумів би з ним упоратися, – сказав чоловік.

– Це нам не відомо. Може, за умов кращої соціалізації, ніж можемо дати ми, з ним усе було б гаразд.

– І все ж, Ґейл, ти знаєш мою позицію.

– Так.

– Якби ми не присипляли їх, то, зрештою, погрузли б у собаках, яких ніхто не бере, і більше жодного з них не врятували б.

– Він нікого не покусав!

– Ти казала, куснув.

– Знаю, але… насправді він милий, тобто глибоко в душі я вважаю його по-справжньому чудовим собакою.

Я питав себе, як розуміти те, що Сі Джей із собакою. Це її собака? Кожному потрібен собака, особливо моїй дівчинці, але нащо їй такий здоровило? Щоправда, людей тут набагато більше, ніж скрізь, де ми жили, тож, мабуть, такий величезний собака стане кращим захисником у разі, якщо кілька людей спробують удертися в машину серед ночі під дощем. Але зрозуміло, що він не зможе захистити мою дівчинку так, як я. Лише я знав Сі Джей, відколи вона була малям.

– Ось що я тобі скажу, – звернувся чоловік до Ґейл. – Ми дамо Максові ще один шанс на наступному ярмарку – коли там, у вівторок? Гаразд, ще один. Може, нам пощастить. Але він уже затримався довше від призначеного часу.

– О Боже, – промовила Ґейл. – Бідолашний Макс.

Тієї ночі я розмірковував про Сі Джей. Вона стала старша, ніж коли я був Моллі, і волосся в неї вже коротше, але я б завжди впізнав її. Не можна, годинами поспіль дивлячись на людину, забути її вигляд, навіть якщо він трохи змінився. І хоча в цьому місці буйство запахів огортало мене скрізь, усе одно я міг відчути її запах на вітрі.

Небо було хмарне, коли наступного разу мене посадили у відкритий загін. Ґейл стала по той бік загорожі й нахилилася поговорити зі мною.

– Ось і все, Максе. Твій останній день. Мені шкода, малюче. Гадки не маю, що з тобою сталося, що ти такий агресивний. Усе одно я вважаю, що ти найчудовіший, але не можу тримати собак у себе у квартирі, навіть такого маленького цуцика, як ти. Дуже, дуже шкода.

Я не очікував побачити Сі Джей до вечора, але вже за півгодини вона з’явилася – з двома пакетами в руках і сама, без великого собаки. Я дзявкнув до неї, і вона озирнулася й побачила мене. Вона дивилася просто мені в очі! Здавалося, на секунду вона вповільнила крок, обвівши поглядом клітки й людей на траві, а тоді, як не дивно, продовжила йти.