Брюс Кемерон - Подорож собаки

Я вже не бачила її, а голос лунав наче здалеку.

– Моллі! – знову гукнула вона.

Я знала, що відбувається. Відчувала, як скрізь навколо мене підіймається темрява, і згадувала при цьому, як була з Ганною останнього дня в тілі Дружка. Як, покидаючи цей світ, упіймала себе на думці про маленьку Клеріті в надії, що вона знайде собаку, який подбає про неї.

Здригнувшись, я усвідомила дещо.

Я й була цим собакою.

Раніше завжди, коли теплі м’які хвилі накривали мене, змиваючи мій біль, я дозволяв собі плисти за течією, навмання. Щоразу, як я народжувався до того, це було певного роду сюрпризом: я завжди почувався так, ніби виконав своє призначення, досягнув мети.

Та не цього разу. Моя дівчинка була в небезпеці, і я мав повернутися до неї. Коли з’явилися хвилі й відчуття її рук у моєму хутрі поблякло, я рішуче заборсався, намагаючись змусити лапи відгукнутись. Я хотів народитися заново.

Коли прийшло усвідомлення і я зрозумів, що повернувся, відчув полегшення. Я мав враження, що проспав менше часу, ніж за минулих разів, – і це було добре. Лишилося тільки достатньо підрости й змужніти, щоб знайти спосіб повернутися до Сі Джей і стати її собакою.

Моя мати була світло-коричневого кольору, як і двоє інших цуценят – моїх сестер, які агресивно рвалися до їжі. Коли звуки почали надходити з рідкого марева, чіткі й упізнавані, я розчув, як гавкають собаки. Безліч собак.

Я знову був у будинку галасливих собак. За деякий час гамір став настільки звичним тлом, що вже не помічався.

Доки світло лишалося розмитим, а мої лапи – слабкими, я тільки й міг, що спати та їсти. Але пам’ятав, як діяти, як пробиватися до матері, і стримував нетерпіння, породжене власною безпорадністю.

Тут були дві жінки, чиї голоси я періодично чув і чия присутність відчувалася час від часу. Мамине тіло тремтіло, коли вона махала хвостом із появою цих людей – я відчував це, доки мати годувала мене.

Однак уперше, коли мій зір прояснився і я побачив одну з цих жінок, я був приголомшений. Вона здавалася справжнім велетнем, що нависав над нами.

– Такі гарненькі. Хороша собака, Дейзі.

Моя мати замахала хвостом, я ж не зводив очей із велетенської жінки й кліпав, намагаючись зосередитися. Коли її рука опустилася погладити мою матір, я зіщулився: рука була гігантська, більша за мене, більша за мамину голову.

Зростаючи, я спостерігав, як мої сестри поспішають привітатися з велетками, коли ті наближаються до клітки. Нажаханий, я тримався позаду й не слідував навіть за матір’ю, коли вона підходила до них, щоб її погладили. Чому мої сестри не боялися?

Коли жінка взяла мене, огорнувши руками, наче ковдрою, я загарчав, хоч її сильні пальці тримали мене, наче в пастці.

– Привіт, Максе. Ти в нас злий собака? Будеш сторожовим псом?

Ще одна велетенська жінка підійшла поглянути на мене. Я загиркав на неї теж.

– Гадаю, може, його батько – йорик? – сказала вона.

– Явно схожий на гібрид чихуахуа з йоркширським тер’єром, – сказала жінка, що тримала мене.

Її ім’я, як я невдовзі дізнався, було Ґейл, і з усіх людей у цьому гамірливому місці вона проводила зі мною найбільше часу.

Мене кликали Максом, а моїх сестер – Еббі й Енні. Бавлячись із сестрами, я постійно відчував, що насправді маю займатися пошуками Сі Джей, хоча раніше, коли я опинявся в будинку галасливих собак, вона щоразу знаходила мене. Моя дівчинка приходила завжди.

Одного дня нас з Еббі та Енні випустили до маленького загону з кількома іншими собаками. Це теж були цуценята, які побігли знайомитися з нами, надто малі, аби розуміти, що не можна безпосередньо торкатися носами й стрибати на інших безперестанку. Я зневажливо відсторонився від цуцика, що накинувся на мене, не звертаючи уваги на його язик і показуючи, що слід спочатку чемно обнюхати геніталії одне одного.

В інших загонах жили ще собаки, і я ошелешено дивився на них крізь ланцюгову загорожу: вони теж були величезні! Що це за місце, де люди й собаки – велетенські чудовиська? Я підійшов до загорожі, щоб понюхати білого собаку, і той схилив голову, удесятеро більшу за мою матір. Ми обнюхали одне одного крізь загорожу, і я з гавкотом відступив, даючи йому знати, що не боюся (хоча, звісно, боявся).

– Усе гаразд, Максе. Ходи пограйся, – сказала мені велетка Ґейл.

Коли ми були не в загоні, нас ні на мить не спускали з повідця. Мене саме вели на місце коридором, повним кліток і собак, коли я помітив пса, трохи схожого на Роккі: та ж жвава посадка голови, ті ж тонкокості лапи. Я знав, що це не Роккі, але схожість була така, що я зупинився, хоча цей собака, як і безліч інших тут, був здоровезний.