Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Ти нишпорила в моєму столі ?

– Ми заборгували за дім, і ти не вважаєш, що я в праві знати про це?

– Той кабінет – мій особистий простір, Клеріті.

Гнів потроху полишав мою дівчинку. Вона впала в крісло, і папери полетіли на підлогу. Я обнюхала їх.

– Ну, гаразд, – сказала Сі Джей. – Гадаю, нам доведеться взяти трохи з татового спадку.

Ґлорія нічого не сказала. Вона дивилася в телевізор.

– Ґлоріє, ти слухаєш? Ти завжди казала, що там є положення: якщо нам дійсно потрібні будуть гроші, – як-от мені знадобиться операція чи ще щось, – ми можемо зняти певну суму. Я сказала б, що втрата будинку рахується.

– По-перше, чому ми заборгували, як гадаєш?

– Тобто?

– Там було недостатньо. Твій батько мав би застрахуватися на більшу суму, та він ніколи не був вправним стратегом.

Сі Джей стояла зовсім нерухомо, і було чути, як б’ється її серце. Я стривожено тицьнулася їй у руку, але вона не звернула на мене уваги.

– Що ти сказала? Ти кажеш, що взяла гроші? Татові гроші? Мої гроші? Ти взяла мої гроші ?

– Це ніколи не були твої гроші, Клеріті. Це гроші, залишені тобі батьком, аби було на що жити. Усі гроші, що я витратила, пішли на тебе. З чого, гадаєш, я оплачувала твою їжу, будинок? А наші поїздки, а круїз?

– Круїз? Ти влізла в батьків спадок, щоб ми могли покататися на круїзному лайнері?

– Колись ти сама станеш матір’ю. Тоді зрозумієш.

– А як щодо твоїх речей, Ґлоріє? Як щодо твоїх машин, твоїх лахів?

– Ну, звісно, мені ж треба щось носити.

Сі Джей підхопилася на ноги. Від гніву вона наче вся скам’яніла, і я зіщулилася, відчувши це.

– Ненавиджу тебе! Ненавиджу! Ти найгірша людина у світі! – скрикнула вона.

Схлипуючи, моя дівчинка вилетіла в коридор, і я ні на крок не відставала від неї. Вона схопила щось із кухонної поверхні, коли ми виходили з дому, а тоді підійшла до машини Ґлорії й відчинила дверцята. Я застрибнула на переднє сидіння!

Сі Джей ще схлипувала, коли ми їхали вулицею. Я визирала у вікно, але не бачила білки, яку ми ганяли раніше. Рука Сі Джей притискала до вуха телефон.

– Тренте? О Боже, Тренте, Ґлорія витратила всі мої гроші. Мої гроші, татів спадок – усе зникло! Вона сказала, що взяла їх заради мене, але ж це брехня, це брехня , вона їздила на відпочинок і купувала собі лахи, і все це на мої гроші. О Тренте, ці гроші були мені на коледж, це були мої… о Господи.

Горе з головою накривало Сі Джей. Я заскавчала, поклавши голову їй на коліна.

– Ні, що? Ні, я поїхала. Я за кермом. Що? Ні, я не вкрала в неї машину, це не її – вона купила її на мої гроші! – кричала Сі Джей.

На мить вона змовкла. Витерла очі.

– Знаю. Я можу приїхати? Зі мною Моллі.

Я постукала хвостом.

– Постривай, – сказала Сі Джей. Вона затихла, завмерла всім тілом, а тоді в ній сколихнулася нова емоція: страх. – Тренте, це Шейн. Він просто позаду мене.

Сі Джей крутнулася на сидінні, потім стала дивитись уперед. Я відчула важкість, з якої зрозуміла, що авто набирає швидкість.

– Ні, я впевнена. Він мене переслідує! Я тобі перетелефоную!

Сі Джей жбурнула телефон на моє сидіння, той підстрибнув і впав на підлогу. Я подивилася на нього, але вирішила, що обнюхувати не полізу.

– Тримайся, Моллі, – сказала Сі Джей.

Мені важко було втриматися на місці. Я чула автомобільний клаксон. Машина розвернулася, і я відлетіла до дверцят. Ми несподівано зупинилися, а тоді рушили знову. Ще один поворот.

Сі Джей глибоко вдихнула.

– Добре. Добре, гадаю, він зник, Моллі.

Буркочучи, вона нахилилася підібрати свій телефон, аж раптом щось вдарило мене з такою силою, що я припинила будь-що усвідомлювати. Я чула крик Сі Джей, а тоді шок від болю пронизав усе тіло, і я вже нічого не бачила, лише відчувала, як ми падаємо.

Знадобилася довга мить, аби зрозуміти, що відбувається. Я більше не була на передньому сидінні. Я лежала на внутрішньому боці даху, а Сі Джей була наді мною у своєму кріслі.

– О Господи, Моллі, ти в порядку?

Я відчувала присмак крові у роті й не здатна була махнути хвостом чи ворухнути лапами. Сі Джей розстебнула пасок і зіслизнула зі свого сидіння.

– Моллі! – скрикнула вона. – О Господи, Моллі, будь ласка, я не можу жити без тебе, благаю, Моллі, будь ласка!

Я відчула її жах і смуток і хотіла втішити її, але все, що могла, – це дивитися на неї. Вона обхопила мою голову руками. Її долоні так приємно торкалися мого хутра.

– Я люблю тебе, Моллі. О Моллі, мені так шкода, о Моллі, Моллі, – казала вона.