Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Дещо сталося. А що саме, Ґреґу?

– Гей. Я ніколи не брехав тобі щодо моєї ситуації.

– Ти казав, що все вирішується – ти цю ситуацію маєш на увазі?

– Усе складно, – відповів він.

– О, так, певно, що так. Чому б тобі не поділитись останніми новинами щодо «ситуації»? Яка вона наразі? Бо я гадала, що, «ніколи не брехавши мені», ти дуже чітко дав зрозуміти, що ситуація яка завгодно, тільки не вирішена.

Сі Джей сердилася. Дюк опустив голову, наляканий, а я напружився й пильнував. Чоловіка звали Ґреґ, і він сердив мою дівчинку.

– Я мушу йти.

– Тобі тут що, піт-стоп? Сексу закортіло?

– Крихітко.

– Припини! Я тобі не крихітка!

Тепер і Ґреґ сердився. Ситуація виходила з-під контролю. Я зробив випад і схопив Ґреґа за штанину.

– Гей! – вигукнув він і дриґнув ногою, ледь не зачепивши мене.

– Ні! – скрикнула Сі Джей. Вона нахилилась і взяла мене на руки. – Тільки спробуй ударити мого собаку.

– Він намагався вкусити мене, – сказав Ґреґ.

– Він просто мене захищає. Він виріс у притулку.

– Ну, то треба дресирувати його абощо.

– О, так, тепер цілком змінімо тему й поговорімо про собаку.

– Не знаю, чого ти хочеш! – загорлав Ґреґ. – Я спізнююся на один захід.

Він квапливо покрокував до дверей і ривком відчинив їх, обернувшись на порозі.

– Для мене це теж нелегко. Могла б принаймні виявити хоч трохи вдячності.

– Це й справді заслуговує на неабияку вдячність, тут я згодна.

– Не треба мені цього, – сказав чоловік, із силою зачинивши двері.

Сі Джей опустилася на канапу й обхопила голову руками. Я не міг залізти туди, щоб її втішити. Підійшов Дюк і поклав свою гігантську голову їй на коліна, наче це якось допомагало.

Вона схлипнула, скинула взуття й жбурнула його на підлогу. Погані черевики, вирішив я.

За кілька хвилин Сі Джей пішла на кухню, принесла звідти дві пательні, поставила на стіл і стала їсти просто з них. Вона все їла і їла під пильним поглядом Дюка.

Я був цілком упевнений у тому, що станеться далі. І я мав рацію: не минуло й півгодини, як моя дівчинка блювала у ванній. Вона зачинилася від мене, тож я сидів на підлозі й скавулів, шкодуючи, що не можу зарадити їй у цих стражданнях. Моєю метою було піклуватися про Сі Джей, і тієї миті я відчував, що погано виконую свою роботу.

Наступного дня ми всі пішли гуляти, окрім Кросівки. Я бачив надворі котів, та вони не гуляли з людьми – здебільшого просто блукали на самоті. Собака, коли гуляє, майже завжди йде поряд із людиною. Це лише одна з багатьох причин, чому собаки – кращі домашні тварини за котів.

Ми з Дюком були на повідцях. Я відчував до нього більшу прихильність, ніж коли ми вперше роздивлялись один одного, адже він завжди тільки те й робив, що підкорявся: під час гри падав на спину, дозволяючи видертися йому на шию й пожувати морду. Але прогулянки з ним постійно дратували. Він тягнув свій кінець повідця вправо-вліво, приваблений то одним запахом, то іншим, збиваючи з ніг Сі Джей і заступаючи мені дорогу. «Дюку… Дюку…» – повторювала Сі Джей. Жодного разу їй не доводилося казати «Максе… Максе…», бо я, як хороший собака, тюпав біля її ніг. Утім час від часу я гавкав, бо інакше не був упевнений, що люди мене побачать: вони переважно витріщалися на Дюка, імовірно, здивовані тим, що він так погано поводиться на прогулянці.

Я радів, що моя дівчинка знайшла собі іншого собаку після того, як я, бувши Моллі, пішов від неї. Але стало очевидно, що тепер, коли ми знову разом, про неї дбатиму я, адже Дюк просто не знав, що робить.

Скрізь траплялися запахи їжі, сміттєві баки й папір, які можна було обнюхати. Але я мусив так старанно працювати своїми маленькими лапками, аби не відставати, що ці дивовижі надто швидко залишалися позаду, і я не встигав насолодитися ними. Ми піднялися на кілька цегляних сходинок, і Сі Джей постукала у двері. Ті відчинилися, і звідти долинули запахи людей, собак і їжі. За дверима стояла жінка.

– О, – промовила вона, – уже час?

Я відчув, як зніяковіла Сі Джей.

– Ну, так, я прийшла вчасно, – сказала дівчина.

Я відчув запах незнайомого собаки на квітковому горщику поруч і присів, щоб поставити там свою мітку.

– Мої рослини! – скрикнула жінка.

– О! – Сі Джей нахилилася й підняла мене. – Пробачте, він лише цуценя.

Сі Джей засмутилася, і винною в тому була ця жінка. Коли вона нахилилася, щоб роздивитися мене, я загарчав, і та відсахнулася.

– Він лише гавкає, але не кусає, – мовила Сі Джей.