Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Ні! – знову скрикнула Сі Джей.

Вона підхопила мене на руки, а я продовжував гарчати й клацати зубами, доки Бівіс намагався дістати мене. Сі Джей відвернулася, затуляючи мене від нього своїм тілом.

– Припини це, Бівісе! Ні, Максе, ні!

А тоді на допомогу прийшов Дюк, відгукнувшись на тривогу в голосі Сі Джей. Він точно не розумів, що діється, але його вигляд змусив Бівіса позадкувати.

– О Максе, твоє вухо, – сказала Сі Джей.

Я відчував її тривогу й відчай і не зводив пильних очей із Бівіса, який неспокійно кружляв навколо. Коли ж почув запах крові, то не одразу зрозумів, що вона моя, але мене обпекло болем, коли Сі Джей накрила моє вухо рукою. Вона дістала зі своєї сумки трохи паперу й притисла збоку до моєї голови.

Усю дорогу, доки ми розводили собак по домівках, Сі Джей несла мене на руках. Біля будинку Саллі довелося трохи зачекати, перш ніж приїхала її людина.

– Мені дуже шкода, сталася собача бійка. Нічого, що я привела Саллі трохи раніше? – спитала Сі Джей.

У будинку Бівіса Сі Джей сказала чоловікові, який відчинив двері:

– Мені дуже шкода, але я більше не зможу вигулювати Бівіса. Він б’ється з іншими собаками.

– Не б’ється, – заперечив чоловік. – Хіба інший це починає.

Я відчув, що Сі Джей гнівається, і, попри біль у вусі, гиркнув на чоловіка. Бівіс, зі свого боку, зрадів, опинившись удома, помахав хвостом і увійшов не озираючись.

Коли ми повернулися додому, Сі Джей залишила там Дюка, а сама вийшла зі мною на руках, притискаючи долоню до мого вуха. Ми попрямували до Ветеринара – я зрозумів, що це він, адже той поклав мене на металевий стіл і погладив, а від його одягу пахло багатьма собаками. Я відчув укол у вухо, а потім чоловік трохи посмикав його. Увесь цей час Сі Джей спостерігала.

– Усе не так погано. Однак ви правильно вчинили, що затиснули його. Вони можуть втрачати багато крові, – промовив Ветеринар.

– О Максе. Нащо ти гарчиш на всіх? – сказала Сі Джей.

– Хочете, ми підемо далі й стерилізуємо його, якщо вже ви тут?

– М-м, гадаю, так. Це означає, що Максу треба буде лишитися на ніч?

– Звісно, але ви можете забрати його завтра вранці.

– Гаразд. Добре, Максе, ти залишишся тут на ніч.

Я почув своє ім’я й легкий сум у її голосі й постукав хвостом.

Сі Джей пішла, що мені геть не сподобалося, але Ветеринар погладив мене, і я заснув так міцно, що втратив відчуття часу. Коли прокинувся, був ранок, і я лежав у клітці в дурнуватому жорсткому комірці, який оточував морду і в який стікалися всі шуми й запахи, прямісінько до моїх органів чуття. « Знову », – от і все, що я собі подумав. Я давно облишив намагання зрозуміти, чому людям подобається ставити своїх собак у таке безглузде становище.

Приїхала Сі Джей, і Ветеринар випустив мене з клітки й передав їй. Я втомився й хотів лише заснути в обіймах моєї дівчинки. Дорогою ми зупинилися біля парадних дверей поговорити з леді, від якої пахло лимонами. Вона щось сказала Сі Джей.

– Що? Я… Я стільки не маю, – сказала моя дівчинка.

Вона була засмучена, тож я загарчав на лимонну леді.

– Ми приймаємо кредитні картки.

– У мене не так багато на картці. Можу я дати вам сорок зараз, а решту – коли мені заплатять?

– Ми очікуємо оплати на час послуги.

Усередині Сі Джей був сум, що так і рвався назовні. Я лизнув її в обличчя.

– Це все, що в мене із собою зараз є, – прошепотіла вона.

Усе, що її засмучувало, було провиною Бівіса.

Вона віддала якісь папірці, а лимонна леді дала їй інші у відповідь, і ми покинули сумний офіс Ветеринара. Я хотів на землю й крутився, але Сі Джей міцно тримала мене.

І Дюк, і Кросівка рвалися обнюхати мій дурнуватий комірець і тицялися носами мені у вухо, до якого, з мого відчуття, щось прилипло. Я трохи погарчав на Дюка, але Кросівка замуркотіла до мене, і я дозволив їй принюхатися. Дуже дивно було бачити її котячу морду всередині маленького простору, утвореного дурнуватим комірцем.

Кілька днів мені не дозволяли ходити на прогулянки з Дюком, що неабияк засмучувало. Кросівка, однак, була задоволена й виходила з-під ліжка погратися зі мною, а коли я лежав на сонці, згорталася поряд і муркотіла. Я полюбляв спати поряд із Кросівкою, але почувався поганим собакою, який мусить носити дурний комірець і сидіти вдома замість піти на прогулянку.

Одного ранку Сі Джей зняла з мене комірець, промила моє вухо, а потім, посадивши Дюка на повідець, причепила й мені один. Я йду на прогулянку! Дорогою ми підбирали всіх звичних собак, ось тільки ні Саллі, ні Бівіса серед них більше не було.