Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Він дуже успішний бізнесмен. Чудово знається на управлінні людьми.

– Так і знала, що успішний, інакше ти б не цілувалася з ним на канапі, коли я увійшла.

– Він дав мені безліч порад про те, як керувати неконтрольованими дітьми. Я непокоюся за тебе, Клеріті Джун.

– Бачу, як ти непокоїлася: приходжу додому за вісім годин після звільнення, а ти розпиваєш вино у вітальні.

Сі Джей сіла на ліжко, і я застрибнула до неї, ледь відчуваючи її запах через аромати Ґлорії, що розповзались усією кімнатою.

Коли я глянула на Ґлорію, вона не зводила з мене очей, тож я відвернулася. Жінка з шумом видихнула.

– Ну, гаразд, – сказала вона. – По-перше, до кінця року ти під домашнім арештом. А це означає: ніяких побачень, ніяких хлопців, ніяких телефонних розмов. Тобі не можна виходити з дому за жодних обставин.

– То коли зателефонують із суду дізнатися, чому я не виконую громадські роботи, просто відповім: Ґлорія каже, що я під домашнім арештом. Їх це влаштує. Одного типа з камери смертників ніяк не можуть стратити, бо він досі не в ладах із мамою.

Якусь мить Ґлорія стояла на місці, насупившись.

– Ну, вочевидь, – сказала вона, – це ти можеш робити.

– А різдвяні закупи? Ти ж не збираєшся тримати мене під арештом замість цього, так?

– Ні, заради цього доведеться зробити виняток, звісно.

– І, вочевидь, День подяки в Трента.

– Ні. Нізащо.

– Але ти казала, що йдеш до когось у гості – гадаю, що до Ріка. Хочеш лишити мене саму на День подяки ?

Сі Джей розсіяно чухала моє вухо, і я притулилася до неї. Я хотіла, щоб Ґлорія негайно пішла.

– Що ж, гадаю, ти могла б піти зі мною до Ріка, щоправда, його діти будуть зі своєю матір’ю, – повільно промовила Ґлорія.

– Нізащо. Ти це серйозно?

– Ну, добре. Можеш іти до Трента, якщо вже я дала згоду.

– А як щодо Джени? Ти казала, що хочеш, аби я спілкувалась із Дженою, бо в неї батько – член правління заміського клубу.

– Я зовсім не те казала. Я казала, що Джена – це той тип людини, з яким, на мою думку, тобі корисно було б проводити більше часу. І так, Джена може приходити.

– А якщо вона запропонує піти до клубу на обід?

– Гадаю, ці питання треба вирішувати, коли вони виникнуть. Надто складно владнати їх усі й одразу. Якщо отримаєш якогось роду особливе запрошення, ми це обговоримо. Я готова робити винятки, де вони потрібні.

– Бачу, Рік неабияк допоміг тобі з цими батьківськими обов’язками.

– Про це я й казала. І ще дещо.

– Ще якість покарання, окрім домашнього арешту з винятками? Ну ж бо, мамо, я вже була у в’язниці для неповнолітніх, хіба цього не досить?

Рука Сі Джей припинила гладити мене. Я ткнулася в неї, нагадуючи, що тут є гідна собака, яку треба гладити ще.

– Не думаю, що ти розумієш, якого приниження я зазнала, коли тебе вивели звідси в кайданках, – сказала Глорія. – Рік каже: дивно, що я не отримала пост… пост-чогось там.

– Постпологової депресії? Трішки запізно для цього.

– Це не те. Звучить інакше.

– Пробач, що вся ця халепа стала таким жахом для тебе, Ґлоріє. Я тільки про це й думала, коли сиділа в поліцейській машині, а ти стояла у дворі – наскільки тобі гірше за мене.

Ґлорія застигла, а тоді розвернулася й глянула на мене. Я швиденько відвела очі.

– Рік каже, що це все через твій брак поваги до мене. І почалося все, коли ти притягла додому цю собаку.

Тривожно було чути слово «собака» з вуст Ґлорії.

– Гадаю, це почалося, коли я усвідомила, що ти моя мати.

– Отже, ти маєш спекатися її, – продовжувала вона.

– Що?

Я стривожено подивилася на Сі Джей, відчуваючи її потрясіння.

– Рік каже, що твій блеф не спрацює. Ніхто тобі не повірить, що ти залишалася тут сама, коли я брала періодичні відпустки, якщо я скажу, що в нас була няня, яку, до речі, я завжди намагалася взяти, а ти відмовлялася. І я возила тебе в круїз, а це автоматично доводить, що іноді ти їздила зі мною. Знаєш, яких грошей мені коштував той круїз? Ти маєш зрозуміти, хто в цьому домі головний, – і це я.

– Я не позбудуся Моллі.

Я підняла голову, почувши своє ім’я.

– Ще й як позбудешся.

– Ні. Ніколи.

– Або ти позбудешся собаки, або я забираю твоє авто. І твої кредитні картки. Рік каже, це просто безглуздя, що ти маєш картку на мій рахунок.

– То я отримаю власний рахунок?

– Ні, ти маєш це заслужити! Коли Рік був твого віку, він мусив щодня рано прокидатися й щось там робити з курчатами – забула, що саме.

– Гаразд, я буду розводити курчат.

– Замовкни! – скрикнула Ґлорія. – Я так втомилася від твого гострого язика! Ти більше не говоритимеш зі мною таким тоном ніколи! Ти повинна засвоїти: це мій дім, і ми живемо за моїми правилами.