Брюс Кемерон - Подорож собаки

Ґлорія тицьнула пальцем у мій бік, і я зіщулилась.

– Я не терпітиму цю псину в моєму домі. Мені байдуже, куди ти її подінеш, і байдуже, що з нею станеться, але я перетворю твоє життя на справжнісіньке пекло – твоє і твоєї собаки.

Сі Джей сіла на ліжко, важко дихаючи. Вона була пригнічена. Якомога тихіше я підійшла до ліжка, тицьнулася носом в її руку й зробила все, щоб не потрапляти на очі Ґлорії.

– Знаєш що? Гаразд, – сказала Сі Джей. – Післязавтра ти більше не побачиш Моллі.

Наступного ранку ми поїхали кататися й завітали до собаки на ім’я Зік і кішки на ім’я Аннабель. Зік був маленьким песиком, який полюбляв гасати заднім подвір’ям на граничній швидкості й хотів, щоб я за ним ганялася. Коли ж я втомлювалася від перегонів, він припадав передніми лапами до землі й чекав, доки я надумаю зробити це знову. Аннабель була вся чорна й фиркала на мене, потім проігнорувала, як іноді роблять коти, і ліниво почалапала геть. Також у будинку були дівчинка на ім’я Тріш, подруга Сі Джей, і її батьки.

Ми пробули там лише два дні, а потім перебралися до іншого дому, без жодних собак чи котів, потім до наступного – з двома котами, але без собак, потім до ще одного – з одним старим собакою й одним молодим, та без котів. Також у кожному будинку була хоч одна дівчинка віку Сі Джей та інші люди. Здебільшого всі вони були дуже добрі до мене. Часом Сі Джей мала власну кімнату, але зазвичай мешкала разом із подругою.

Зустрічі з цими новими собаками виявилися дивовижними! Майже всі вони були дружні й хотіли поборотися, окрім дуже старих. Також мене зацікавили коти. Деякі з них сором’язливі, а деякі – зухвалі, одні – підступні, а інші – милі, якісь труться об мене й муркочуть, а є такі, що зовсім не звертають на мене уваги, але всі вони мають смачний подих.

Мені подобалося наше нове життя, хоч іноді я сумувала за Трентом і Роккі.

В одному будинку був хлопчик, який нагадав мені Ітана. Він мав темне волосся, як Ітан, а його руки пахли двома пацючками, що мешкали в клітці в його кімнаті. На зріст він був зовсім як Ітан того далекого дня, коли ми вперше зустрілися. Він одразу ж полюбив мене, і ми гралися в перетягування палички й принесення м’ячика на задньому подвір’ї. Хлопчика звали Дел. Свого собаки він не мав. Пацюки – нікудишня заміна собаці, навіть якщо їх у тебе двоє.

Якоїсь миті я здригнулась, усвідомивши, що весь день гралася з Делом і від самого сніданку не бачила Сі Джей. Почувалася поганою собакою. Я підійшла до дверей і сіла, сподіваючись, що хтось відчинить їх і впустить мене в дім перевірити, як там моя дівчинка. При цьому впіймала себе на думці про Ітана. Я любила Сі Джей так само сильно й тією ж любов’ю, що і його. То чи помилялась я, коли вважала своєю метою любов до Ітана? Чи тепер у мене інша мета – любити й захищати Сі Джей? Чи це дві окремі, чіткі мети, чи все це пов’язано якимось більшим призначенням?

Я ніколи б про це не замислилася, якби не гралася цілий день із Делом. Його схожість з Ітаном пробудила в мені тугу за моїм хлопчиком.

Сестру Дела звали Емілі. Вони із Сі Джей полюбляли тихо шепотітися між собою, але завжди гладили мене, коли я підходила дізнатися, чи, бува, вони не радяться, чим би пригостити мене.

За вечерею я зазвичай сиділа під столом. Апетитні шматочки невпинним дощем падали там, де сидів Дел, і я мовчки ковтала їх і чекала ще. Іноді рука Сі Джей опускалась і торкалася моєї голови тоді я розкошувала в їжі та любові. У Дела й Емілі були мати й батько, але ті ніколи не впускали їжу.

Коли продзвенів дзвінок, Дел підстрибнув і побіг відчиняти, а я лишилась із Сі Джей. За хвилину Дел вистрибом повернувся.

– Прийшов якийсь хлопець, питає Сі Джей, – сказав він.

Парадні двері лишилися відчиненими, і я нюхом чула: це був Шейн. Я не зраділа. Моя дівчинка відгороджувалася від мене, коли поряд був Шейн. Я не розуміла, чому не можу бути з нею, як тоді, коли приходив Трент.

Коли Сі Джей устала з-за столу, я за звичкою почимчикувала за нею, але вона, звичайно ж, зачинила двері в мене перед носом, тож я повернулася на свій пост біля ніг Дела. Той винагородив мене крихітним шматочком курятини.

– Емілі. Як надовго вона збирається лишитися? – спитала мати Емілі.

– Не знаю. Господи, мамо, її виставили з власного дому.

– Я не хочу сказати, що Ґлорія Магоні – добра мати, – промовила жінка.

– Магоні? Це та, що заявилася на Гелловін, вдягнута стриптизеркою? – спитав батько.

– Стриптизеркою? – радісно цвірінькнув Дел.