Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Не гаразд. Вони не можуть ввалюватися сюди, як якесь гестапо, це наш дім.

Мені здалося, що офіцери починають сердитися.

– Так, гаразд. Треба, щоб ваша донька негайно проїхала з нами у відділок.

– Ні! – закричала Ґлорія.

Полісмен торкнувся свого боку й витягнув два металеві кільця.

– Повернися, Сі Джей.

Після того всі пішли. Сі Джей навіть не погладила мене, від чого я почувалася поганою собакою. Будинок став дуже порожній і самотній.

Я спустилася вниз до своєї подушки в підвалі, відчуваючи потребу згорнутися в безпечному місці.

Від звуку парадних дверей я встала, але не пішла нагору, бо чула, що там лише Ґлорія, а не Сі Джей. Ґлорія зачинила двері над сходами.

Усю ніч я чекала, коли повернеться моя дівчинка, але цього не сталося. Не повернулася вона й наступного дня. Я мала кісточку, щоб пожувати, але все одно була голодною, оскільки обіду не було – увесь день не було. Попити води завжди можна на задньому подвір’ї, особливо того ранку, коли дощило, але я була сумна, самотня й голодна.

Зрештою я дала волю почуттям, заливаючись гавкотом про свої страхи й порожній живіт. Десь здаля мені відповів самотній собака, якого я ніколи не чула. Певний час ми обоє гавкали, а тоді він різко припинив. Я гадала, хто той собака й чи ми коли-небудь гратимемося разом. Міркувала, чи їв він того дня.

День триває значно, значно довше, коли ти голодна й стурбована через людину, про яку маєш піклуватися. Зрештою, однак, небо потемнішало, і я увійшла крізь собачі двері й згорнулася тісним калачиком під сходами. Мій порожній живіт зводило від голоду. Я починала боятися, і страх довго не давав мені заснути.

Де була Сі Джей?

Більшість наступного дня я провела, лежачи в затінку у дворі, спостерігаючи, як стрибають кілька пташок по мокрій траві. Я забувала про свій голод, лише коли бачила, що за скляними дверима стоїть Ґлорія й дивиться, як я лежу на задньому подвір’ї. Щоразу, як вона дивилася на мене, я почувалася поганою собакою. Решту часу вмирала від голоду.

Де б не була Сі Джей, я знала: вона не хотіла б, щоб я лишилася без обіду. Кілька разів я неспокійно заходила в дім перевірити свою миску, але та завжди виявлялася порожньою. Більше їсти не було чого, якщо не враховувати кількох шкарпеток, знайдених у кошику. Їсти шкарпетки я не стала, бо вже жувала таке раніше й знала, що по-справжньому голод вони не тамують. І все одно вилизувала миску, уявляючи там слабкий присмак їжі.

Іноді я відчувала запахи їстівного в повітрі, смачні аромати їжі, яку готували люди. Хтось десь смажив м’ясо на грилі. Мабуть, дуже далеко, але мій ніс привів би мене туди, якби я вибралася з подвір’я.

У дворі було двоє воріт. Одні, біля гаража, високі й дерев’яні, а протилежні, крізь які іноді ходила Сі Джей, з такого ж металу, що й паркан, і, власне, навіть трохи нижчі. Розбігшись, я могла б, напевно, перескочити їх.

Ця ідея не йшла в мене з голови. Я перестрибну через паркан і за своїм нюхом знайду м’ясо, що смажиться, а якась людина дасть мені поїсти.

Хоча від цього задуму в мене текла слинка, сама лише думка про втечу з двору змушувала мене почуватися поганою собакою. Я потрібна була Сі Джей тут. Я не зможу захистити її, якщо втечу на пошуки їжі.

Скиглячи, я знову повернулася крізь собачі двері перевірити миску. Досі нічого. Зі стогоном я вляглася. Болісна порожнеча в животі відчувалася так сильно, що не давала заснути.

Я була в підвалі, коли почула, як Трент вигукує моє ім’я. Я вибігла крізь собачі двері – він стояв на подвір’ї, свистом підзиваючи мене. Від радості я просто налетіла на нього, а він розсміявся й став борюкатися зі мною. Скрізь на ньому я відчувала запах Роккі.

– Привіт, Моллі! Ти в порядку? Звісно, сумуєш за Сі Джей.

Я почула, як відчиняються задні двері. Там стояла Ґлорія.

– Ти прийшов забрати його із собою? – спитала вона.

– Моллі – це «вона», – відповів Трент. Я сіла, почувши своє ім’я. – Ви її годували?

– Чи годувала я її? – перепитала Ґлорія.

Я відчула, як невеличкий приплив емоцій – тривоги, мабуть, – охопив Трента.

– Ви її не годували ?

– Не говори зі мною таким тоном. Я гадала, що в неї є десь їжа. Нічого іншого мені ніхто не казав.

– Але… повірити не можу, що ви залишили собаку голодною.

– То ось чому ти тут. Через собаку. Зрозуміло.

Якась огидна емоція йшла від Ґлорії, щось схоже на злість.

– Ну… так. Тобто…

– Ти тут, бо вважаєш, що, годуючи собаку, зможеш підлеститися до Клеріті. Я знаю, що ти на неї запав.