Лілія Черен - Марта

У Марти було враження, що вона бігла кудись останні місяці (чи, може, роки), бігла, не замислюючись ні куди, ні що попереду. А сьогодні хтось їй грубо, з безцеремонністю візника, сказав: «Тпрууу!»

І цієї безсонної ночі вона мала, як давно вже не траплялося, нагоду трохи подумати, зазирнути у глибини власної душі. Оглядалася назад у лабіринти минулого. Там було багато мотлоху, але не було її самої. Вона шукала нових сенсів життя, але не знаходила. Роками вона йшла шляхами інших людей. Тепер, коли вона раптом запитала себе: «А що ж далі? А що ти сама хочеш?» — не могла дати собі відповіді. Старі мрії вицвіли і струхлявіли, не будили в ній ніякісіньких почуттів, окрім щемливої байдужості.

І що гризло її найбільше — це питання, як примиритися з власними помилками?! Як сміливо поглянути на своє відображення у шибці вікна, приємна прохолода якої огортала її чоло? У черговий раз познайомитися з собою? І укотре ніби з кимось чужим...

Ось була вона — Марта Дерен, але вже шість років чомусь Штільберг... У неї було багато запитань до цієї змарнілої жінки, яку вона так рідко останнім часом бачить у дзеркалі.

Хіба можна було бути такою наївною дурепою, щоб зійтися з Володимиром? І плекати з приводу їхніх стосунків якісь надії?

Хіба можна так легковажно гратися з життям, щоб вийти заміж за нелюба? І що ж так міцно приліпило її до Герберта? З глибини душі догідливо зринала відповідь: їй здавалося, що коли вона заховається у малесенькій мушлі спокою і стабільності, то більше ніхто ніколи її не скривдить. Ніхто більше не зробить їй боляче. Але ж життя зі Штільбергом було непростим! — обурювався інший голос. Так, але то був знайомий, передбачуваний біль.

Але чому ж вона так необачно зреклася свого таланту? Чому вона так рідко питала себе, хто вона і куди йде? І так нечасто слухала веління свого серця? Так, вона жила у той час, коли нерідко буревій життя підхоплював людину, немов пушинку, й кидав у різні боки, як собі хотів. Але чим доскіпливіше Марта приглядалася до різноманітних доль своїх знайомих, тим більше відчувала щось невловимо закономірне в тому, як у них все складалося.

І тоді Марта запитувала себе, чому вона прожила таке безглузде життя. І отримувала єдину відповідь — бо не мала сміливості жити інакше.

То чи не було б краще не йти по життю манівцями, а прокласти пряму хорду між моментом народження і смерті? Ні, тоді було б нецікаво. Дві точки, напевно, злились би в одну...

За трибуною стоїть Іцик. Одягнений у чорний костюм, піджак застебнуто лише на верхній гудзик. Темні кучері обрамляють його суворе чоло. З-під пенсне холодний погляд темних очей пронизує присутніх наскрізь. Зараз він завмер, схопившись руками об стінки трибуни, його постать трохи нахилилася вперед, у зал, переповнений стриженими голівками, білими хустинками й широкими кепками.

За хвилину його голос знову звучить незвично твердо і полум'яно. Хвилі його обурення, ненависті й праведного гніву, здається, запалюють усіх присутніх невидимим вогнем. Зворотний вал кипить усередині зали, вибухає і нестримно летить уперед, розбиваючись шаленим сплеском об високі бетонні стіни.

— Ворог серед нас, товариші! Він проводить підривну діяльність проти радянської влади, сподіваючись на перемогу капіталізму. Але ми цього не допустимо! Товариш Сталін не допустить! Винищимо шкідників, як виполює селянка бур'ян! Нещадно і завзято!

Звідки у Іцика такий бідний словниковий запас і це транспарантне мислення? — дивується Ліна. І придивляється до свого чоловіка, але їй його погано видно, бо вона стоїть зовсім у кінці зали. І немає для неї жодного вільного місця.

Вона мало не підстрибує і тут чує шепіт, який переходить з вуст в уста:

— Ворог серед нас, товариші!

І тисячі облич, перекошених від ненависті й осуду, обертаються назад, на неї. Людський потік розступається, немов море перед Мойсеєм, і десь удалині бовваніє сувора постать Іцика за трибуною.

— Ліно! — трусить її за плече хтось поруч.

— Ліно! — тихий шепіт резонує в залі.

Вона відкрила очі і в напівтемряві світанку побачила схилене над собою обличчя Марти:

— Ліно, прокидайся!

Жінка підвелася з ліжка і зайшлася кашлем.

— Тільки, будь ласка, тихше! — вловивши розгублений, іще сонний погляд подруги, Марта додала:

— Вибач, але треба бути обережними... Я цю ніч не могла заснути, все думала... Ти одягайся, а я тобі розкажу, добре?!

Ліна слухняно кивнула і потяглася до одягу, що лежав на стільці поруч із канапою, на якій вона спала. Марта схопилася і від хвилювання почала ходити по кімнаті, голос звучав збуджено, але тихо: