Лілія Черен - Марта

Марта сиділа просто біля вікна, а поряд на її плечі вже давно спала Ліна. Легкий початок утечі підбадьорив подругу й додав їй оптимізму. Марта ж, навпаки, залишена сам на сам із власними думками, втрачала впевненість у собі. Серце завмирало від осягнення величі тієї невідомості, що чекала на них попереду.

Але водночас у холодному, переповненому людьми вагоні, де тютюновий дим змішувався з людським потом, гудінням голосів, кашлем і дитячим плачем, перед невідомістю примарного завтра, вона відчула вперше за останні багато років, що вона жива, відчула як резонує її серце з рухом життя, як за спиною з'являються крила свободи. Цієї ночі, коли поїзд невблаганно мчав її геть від усього знайомого і рідного, вона, здається, повернулася до самої себе.

Маргарита натягнула поверх рожевого мереживного пеньюара шовковий халат, сіла на канапу і підпалила цигарку в тонкому мундштуку. Голосно позіхнувши, зробила першу затяжку, задумалася і крикнула наймичці:

— Одарко, де ти? І де моя кава?

В кімнату підтюпцем убігла жінка у простому селянському одязі. Вона була ще молода, може, й тридцяти років не було, але її змарніле обличчя вже було поорано зморшками.

— Кава де моя, питаю?

— Та ви ж казали розтопити, то я біля груби поралася!

— Казала, бо в хаті холодно.

Одарка глянула на голі ноги хазяйки і тонкий пеньюар, і на її відкритому обличчі відобразилися осуд та нерозуміння. Але вона промовчала.

— Зараз зроблю того кофію, — буркнула.

— Тільки гляди ж мені, щоб було мало води, бо знову мені помиї наколотиш!

Наймичка вийшла, а Маргарита підпалила другу цигарку. Подолавши черговий напад позіхоти, вона з тугою обвела поглядом облуплені стіни чужої хати. Швидше б уже в чоловіка закінчилося відрядження! Швидше б у Київ! Нудьга ж яка! І товариства цікавого немає!

Жінка подивилась у брудне вікно.

— Одарко! Одарко, куди ти поділася?!

— А що таке? — почулося спершу з сусідньої кімнати, а потім на порозі з'явилася наймичка з тацею.

— А що, підвода сьогодні ще не їздила?

— Ще не було, — відповіла наймичка, ставлячи на скриню, яка слугувала за маленький столик, чашку з цукерничкою.

— А Пилип Іванович рано пішов?

— Хазяїн вийшли ще вдосвіта.

— Ага... То так і не було підводи? Непорядок. Вони ж так будуть іще довго лежати й смердіти, -повернулася до головної проблеми Маргарита.

— А! Ті, що попід нашим тином лежать! То вони ще живі, — діловим голосом відзначила буденну річ Одарка.

— Ще живі! — передражнила наймичку Маргарита. — То скоро здохнуть! Ах, нудьга, нудьга яка! Сиджу тут, як якась декабристка! Треба було слухати чоловіка і їхати погостювати до батьків у Москву. Ти знаєш, Одарко, що мій батько відомий лікар і московський професор?

— Аякже, знаю, що прухвесор.

— Ха! Прухвесор! Ну й тупа ти, Одарко! — Маргарита подумала, чи не написати бува листа батькам, відсьорбнула ковточок кави й скривилася. — А ти чого стоїш?

— То, може, вам чого треба?

— Якщо ти така догадлива, то принеси пиріжків!

— А що панам варити на обід?

— Давай по-простому: борщ, картоплі і, може, якусь курочку. А на вечерю щось серйозніше, щоб було що їсти, коли Пилип Іванович втомлений з роботи прийде. Ясно?

— Ясно.

Одарка вийшла. Маргарита подивилась їй услід, дочекалась, коли причиняться двері, тоді босоніж навшпиньках підбігла до буфету, взяла з верхньої полички пляшку коньяку і долила в каву. А потім так само, крадучись, повернула пляшку на місце.

До написання листа справа так і не дійшла. Маргарита віднайшла на дні своєї валізи книжку і заходилася читати. Коли вже почало сутеніти, жінка спохопилася, що ще лежить у халаті. Може, до чоловіка хтось у гості прийде, а вона дезабільє! Перевдягнулася, розчесалась і підмалювала губи. Пройшлася туди-сюди по світлиці, щоб розім'яти м'язи.

Надворі почулись якісь голоси. Маргарита підійшла до вікна й побачила, що підвода все-таки приїхала. Спостерігаючи за тим, як, наче легкі лантухи, вантажать одне на одного худих, як скелети, людей, жінка підкурила цигарку. Нарешті хоч якась розвага!

А далі знову потяглися довгі хвилини чекання.

Драглистий час, здавалось би, не рушав з місця, лише темніло поволі за вікном. Навколо панувала тиша, немовби світу поза цими стінами і не існувало. Лише грюкала посудом на кухні Одарка, і з гоном хвилин ці звуки ставали для Маргарити моторошним какофонічним оркестром.