Лілія Черен - Марта

— Що чекає нас тут? Будемо поневірятися попідтинню, аж поки не потрапимо в лапи ДПУ? А далі

— гірше! До мене доходили чутки, що вони можуть робити з жінками! Скільки я собі міркувала, не могла придумати для нас якогось виходу тут. Життя без певного даху над головою, безробіття, голод, висилка, арешт.

— То що ж нам робити?! — вигукнула Ліна.

— Може, це й добре, що у нас немає майбутнього, що нам немає чого втрачати. Ми можемо спробувати зробити щось немислиме, відчайдушне! — захоплено виголосила Марта, і у її очах спалахнув, здавалося, вже згаслий авантюрний вогник молодої дівчини. -Ліночко, чи тобі не спадало на думку, що вчорашній лист з паспортами — це наш квиток на волю!

— Ти хочеш спробувати виїхати за кордон? — почала здогадуватися Ліна. Після розлучення вона тільки й мріяла про те, щоб податися назад до Парижа, відшукати батьків... Але тоді, коли вона вийшла заміж, вона зробила страшенно, як виявилося, необачну річ: прийняла радянське громадянство. До того ж відмовилася спілкуватися з батьками, які у її шлюбі з Іциком вбачали ганьбу і мезальянс.

— Так! Якщо навіть нас зловлять, наше безнадійне становище аж настільки не погіршиться. Куди вже далі?!

Запинаючи на собі хустку, Ліна придушила ще один напад кашлю. Плечі її безсило опустились, і вона, тримаючись за бильце, сіла на канапу.

— Ти чого? Що трапилося? — запитала Марта.

— Я так думаю, що мені не подолати цю авантюру. — Оспале личко колишньої «грецької богині», обрамлене грубою хусткою, здавалося зів'ялою зрізаною трояндою. — До того ж я для тебе весь час у дорозі буду тягарем.

Усвідомлення правоти Ліниних слів пройняло холодом і страхом. Практичний розум Марти швидко прорахував, де і за яких обставин подруга буде для неї баластом. Саме вона, Марта, ще здорова й до кінця не зламана, сповнена сили й завзяття, може реалізувати план втечі. Вона сама...

Ліна побачила реакцію подруги й додала:

— Спробуй сама! Можливо, тобі справді вдасться вирватися з країни, знайти моїх батьків. Вони давно вже переїхали з нашого колишнього будинку, але я напишу тобі кілька адрес своїх знайомих.

— Ти говорила, що писала друзям відразу, як перебралася до Києва, але не отримала відповіді. -зауважила Марта, а у її голові й серці тривала напружена боротьба й пошук рішення.

— Пройшло лише два чи півтора місяці. Відповідь іще може бути в дорозі.

— За цей час і адреси знайомих могли змінитися...

«Або вони не мають наміру відповідати», — вже подумки додала Марта.

— А знаєш, — пожвавилася Ліна, — можливо, хтось уже дав знати моїм батькам, і вони зараз міркують над тим, як би мене витягнути звідси! Як я відразу не подумала?! Це означає, що ти можеш спокійно лишати мене тут! Прошу тебе, їдь! Не переживай за мене!

«Кого ти хочеш обдурити, подружко»? — подумала Марта. Вона розуміла, що Ліна з її поганим здоров'ям і невмінням виживати у суворій радянській дійсності, приречена, якщо її залишити саму. Вона не витримає ні висилки, ні арешту і навіть поневірянь узимку без даху над головою. Єдине, що вона вміє, — це танцювати, грати на піаніно, перекладати. Груба фізична праця просто доб'є її легені, і все.

З іншого боку, тікати з Ліною — надто велика відповідальність. Чи не стане саме її, Мартина, авантюра причиною передчасної смерті подруги?

Лишитися тут і підкоритися долі? Чекати з дня на день вироку ДПУ, повільно вмираючи голодною смертю? І повсякчас, щохвилини решти свого життя боятися. Зростися зі страхом, ніби з другою шкірою, стати плазуном. Відтягувати дату кінця лише для того, щоб просто існувати, не жити. І не сподіватися більше на щось хороше у житті. Змиритися, віддатися течії... Ні! Годі! Вона більше так не може. Якщо вже останній варіант, то краще відразу полізти у петлю!

Марта прийняла рішення, і її очі знову спалахнули:

— Ліно, ми їдемо вдвох, і це не обговорюється. І ми не маємо часу, щоб тут сперечатися, бо скоро попрокидаються наші «свідомі» сусіди.

— І ми залишимо всі речі?

— На них немає часу! Поки ми будемо займатися продажем речей, може прийти ДПУ з арештом і обшуком. А гроші на дорогу в нас є.

За кілька хвилин Марта коротким поглядом попрощалася з кімнатою, де пройшло майже шість років її подружнього життя, і без жалю тихо причинила двері.

Їм пощастило купити квитки і мовчання провідника. Поїзд мчав усе далі й далі від Києва. А за вікном миготіли дерева, поля, маленькі станції й великі вокзали. Ніч ніби розмазувала за вікном акварельний малюнок прямою лінією пензля, змішуючи фарби, стираючи контури.