Лілія Черен - Марта

Ліна крутила в руках і розглядала паспорти:

— Тут один жіночий, а інший — чоловічий.

— І купа грошей. — додала Марта.

На сірій обкладинці паспортів зверху було написано «Deutsches Reich», унизу під гербом — «Reise Pass». Перегорнувши дві сторінки, Ліна зліва у верхньому кутку побачила дві фотографії, швидше за все зроблені з однієї спільної. Ліворуч, суворо насупивши брови, у своєму найкращому костюмі на неї дивився Герберт. Праворуч під дрібним написом «Ehefrau» кокетливо посміхалася Марта. Ще з коротким волоссям і з карміном на губах.

Другий паспорт містив фотографію незнайомої білявки, яку було тяжко розгледіти детально: світлина була не найкращої якості, до того ж сам документ був істотно потертим.

— Хелена Штільберг, — прочитала Ліна і повернулась до Марти: — Нічого не розумію!

Марта ще червоними від прання руками розгорнула складений удвоє лист й почала вголос читати:

— «Любий Герберте! Отримавши листа твоєї дружини, ми з мамою зрозуміли, що найкраще, що ми можемо для тебе зробити, — це дати тобі спокій. Але знай, що вже кілька місяців минуло, як моя дружина, а твоя мати пішла у кращий світ, де вона, сподіваюся, возз'єдналася з любим Дітером. Я не буду від тебе приховувати, що помирала вона тяжко й у великій тривозі за тебе і за Хелену. Тепер я живу сам. У самотні вечори навіть щира молитва не допомагає мені впоратися з неспокоєм і тими думками, які обсідають мене і змушують знову й знову думати про те, як там вам з Хеленою живеться. Це не правильно, що нас так розкидало по світу, бо сім'я має бути міцніша за будь-які незгоди зовнішнього світу. Аж тут знайомі, які більше за мене знають, як то воно ведеться людям у теперішній Росії, почали мені говорити зовсім погані речі. І я собі надумав, що ви з Мартою і Хеленою маєте перебратися до мене. Будете всі допомагати мені з крамницею. Роботи вистачить. Як захоче твоя дружина повернутися до кравецької справи, то може бути й так. Цей лист я посилаю вам не поштою, а через знайомих. Якщо ж ви собі надумаєте інакше, то спаліть і листа, й фальшиві паспорти, бо я не хочу, щоб на моїй совісті були неприємності моїх дітей. Але знайте, що я нічого більше у Бога не прошу, як провести свою старість у сім'ї, у колі дітей та онуків. Твій батько».

— А хто така Хелена? — запитала Ліна, коли Марта закінчила читати.

— Сестра Герберта, вона ще під час війни виїхала до Петрограда і навіть прізвище змінила, — відказала Марта сухим здавленим голосом, який мав приховати її зворушення. Це ж старий Штільберг пожертвував на паспорти єдину фотографію з Гербертом і Мартою, яку вона надіслала в тому листі!

— Мабуть, знайти її зараз дуже непросто!

— Непросто, але я ще два роки тому довідалася про неї, — відповіла Марта. — Я думала, якщо Герберт не хоче листуватися з батьками, то варто передати їхню адресу його сестрі. Але...

— Але?.. Вона теж відмовилася?

— Ні. На той час її давно не було серед живих. Вона померла ще у 1920 році від тифу. Я не наважилася тоді писати їм знову та ще з такою новиною. Подумала, може, це й добре, що для них вона ще жива.

Тьмяне світло від абажура викладало чудернацькі тіні на стінах. Чулися голоси сусідів, які метушились перед вечерею. Гримів на кухні посуд. По коридору протупотіли діти Остапченків і зчинили традиційну сварку біля дверей.

Ліна ще раз узяла до рук паспорти, покрутила їх у руках:

— Тоді хто це зображений на фотографії?.. Замість Хелени?

— Можливо, було підібрано чиюсь світлину, хто міг би бути подібним до неї теперішньої.

— Мабуть, паспорт такий пошарпаний саме тому, щоб знівелювати різницю між фотографією і справжньою Хеленою. — доповнила міркування подруги Ліна, а потім, подумавши, додала: — Якщо ти тоді говорила про арешт серйозно, то нам треба їх кудись заховати, щоб вони не потрапили до рук ДПУ під час обшуку.

— Може, навіть знищити... — підтвердила Марта. — З грошима теж негайно щось треба робити. Ми могли б, наприклад, купити нам обом теплий одяг та інші необхідні речі у «Торгсині»... А той, хто приніс цей лист, настільки боявся за себе, що навіть не насмілився його вручити особисто.

— Ти знаєш, хто це може бути?

Марта стенула плечима:

— Можу тільки здогадуватися. Можливо, якось через кірху, чи посольство. Давай не будемо зопалу вирішувати. А зараз повечеряємо і треба вже лягати спати. Тільки я ще прання закінчу.

Коли всю хатню роботу було вже зроблено, Марта не поспішала лягати спати. Неспокій вигризав їй нутрощі і, здавалося, розхитував і так непевну основу під її ногами. Трясовина монотонних днів спільного життя з Гербертом інколи ставала нестерпною, але невідомість, яка чекала на неї завтра, лякала ще більше.