Лілія Черен - Марта

— Це ж контрреволюція, Іване, контрреволюція...

Марта прокинулася від того, що хтось наполегливо гупав у двері. Кинула погляд на годинник — третя дня. Це ж вона заснула вдягнена після того, як повернулася з роботи!

Після арешту Герберта її було звільнено з установи. Вона довго шукала роботу, повсюдно їй відмовляли, аж поки не вдалося влаштуватися двірничкою... Звичайно, вона могла б шити. Але зараз із рештками приватної ініціативи держава боролась особливо завзято.

Сьогодні вона не тільки стомилася, метучи листя, що безжально і невпинно опадало, а й змерзла. На вулиці мрячив дрібний дощик, а холодний вітер пронизував до кісток.

Прибігла додому, похапцем скинула ватянку і хустку й заварила бліденький чай. А потім просто намагалася зігрітися під ковдрою. й задрімала.

Провела рукою по волоссі, зібраному у вузол, прибрала пасма, що повибивалися під час сну, взула капці й відчинила.

Перед нею стояв голова житлокоопу:

— Я тобі не листоноша, громадяночко! Скільки можна тебе чекати!

— Вибачте, я трохи заснула.

— Розіспалися тут мені! — продовжував виказувати чоловік, тоді як Марта намагалася прийти до тями. — У мене купа справ, а я тут за вами всіма ганятися мушу. Ось, візьми, розпишися.

— Дякую, вибачте, будь ласка, — жінка взяла з рук голови житлокоопу два конверти і зачинила двері.

Відкрила перший. Очі відразу схопили головне: «повістка», «виселення», «за три дні звільнити помешкання». Холод пробіг електричним струмом аж до кінчиків пальців. Марта сіла за стіл і ще двічі, вже вдумливо прочитала повістку. Тоді обвела поглядом кімнату, де пройшло кілька років її подружнього життя. Ніколи воно не мало солодкого смаку, але, лише втративши Герберта, Марта збагнула магічну силу захисту, яку дарує чоловік жінці. Враз забулися дрібні образи, тихі сльози в подушку ночами і відчуття застиглості часу. І щось тужливе й самотнє запрагло повернутися у минуле, відчути рівномірну плинність днів, коли нічого не змінюється, коли механізм буднів працює розмірено й неухильно, ніби невидимий пісковий годинник, у якому завжди однакова кількість піску.

І що з нею буде далі? Яка ж вона безпорадна зараз! Повернутися до села — безглуздо. Там зараз, кажуть, страшні речі робляться. А її сім'я вже давно освоює Сибір неісходиму. Їхати до них? Іще одне глупство. По-перше, у неї немає грошей. По-друге, що вона робитиме з Ліною? Адже останнім часом та стає все слабшою й слабшою. Кинути подругу? Ні, не можна.

Ліна... Два місяці тому Марта прокинулася рано, швидко зібралася й пішла до хворої Валентини Семе-нівни. Саме турбота про неї допомогла їй якось узяти себе в руки після смерті Герберта. Вона мусила про когось дбати, і це давало їй сили, щоб підіймати себе зранку, працювати й десь знаходити шматок хліба. Вона ще не знала, що за кілька днів її чекає ще одна звістка про смерть. Але тітка, схоже, вже передчувала свій близький кінець. Строгі риси її обличчя набули незнайомої Марті м'якості, а очі дивилися на світ із терпінням, розумінням, ба — навіть мудрістю.

Марта поправляла подушку тітки, коли та затримала її руку у своїй і сказала:

— Я була надто строгою до тебе.

Марта завмерла від несподіванки. Досі вони ніколи не говорили щиро на особисті теми. Як правило, їхні розмови не виходили за межі буденних справ. Тому тепер молода жінка не знала, що сказати, збентежено мовчала, продовжуючи впорядковувати постіль тітки. А потім кинулася до примуса, щоб нагодувати родичку курячим бульйоном. Але Валентина Семенівна знову взяла до рук її долоню і затримала у своїй.

— Я кажу, що я була надто строгою до тебе.

— Це пусте! Навіщо зачіпати минуле!

— Ні, ні, я мушу це тобі сказати, — тихо, але квапливо говорила жінка. — Пробач мені, я не мала своїх дітей і не знала... я так боялася... що щось зроблю не так.

Несказане, але виношене у глибині серця проривалося назовні разом із задушливими слізьми. Несподівано щирі слова зворушили й Марту. Роками вона піклувалася про Валентину Семенівну зі стійкістю солдата і говорила собі, що робить це лише з почуття обов'язку і у пам'ять про покійного Трохима Павловича. Але тепер вона усвідомила, що десь у глибині душі, за кам'яними мурами, крилася любов і прив'язаність до тітки.

Марта стала на коліна поруч з ліжком, поклала голову біля грудей Валентини Семенівни і заплакала. Спершу беззвучно, але за хвилину почулися гіркі схлипування. Це вперше після смерті Герберта вона комусь звіряла свої почуття, свої сльози і біль. Вперше за багато-багато років вона знову відчула себе маленькою дівчинкою, яка має до кого прихилитися в пошуках розради. Здавалося, що перед очима обох жінок швидкими кадрами з кінофільму пропливали останні п'ятнадцять років життя, відколи Марта прибула до Києва.