Лілія Черен - Марта

— Але чим це все відрізняється від нашого з тобою життя? Та нічим, — раптом додав він якось.

Останнє побачення з Гербертом міцно засіло в голові у Марти. Вона знову і знову прокручувала подумки розмову, яка пішла чомусь в один момент не так.

Він вийшов до неї якийсь інший. Це вона відчула відразу. Він зовсім не радий її бачити. Але вона відмахнулася від підказок своєї жіночої інтуїції, як це часто бувало, похапцем обійняла його і почала говорити про буденне. Що вдалося підготувати для передачі, що ні, про спільних знайомих.

Він уперто відмовчувався, а потім сказав:

— Скажи мені, Марто, ти ж мене так і не полюбила, правда?

Вона перестала порпатись у принесеному кошику, завмерла, відтягуючи відповідь. Шукала якихось підходящих слів, але не знаходила. Голова була зовсім порожня.

— Ну ж бо, подивися на мене, Марто, — в його голосі звучала якась безмежна втома. — Так і не покохала?

— Ні, — відповіла Марта чесно і кинула швидкий погляд на чоловіка.

— То й добре, — відповів Герберт. — Добре, що ми все вирішили. Тепер я попрошу тебе одну річ... Не приходь до мене більше, забудь взагалі про моє існування. Так буде краще для нас обох.

— Герберте, не кажи дурниць! — спалахнула Марта. -Як я можу тебе кинути?

Все її єство повставало проти чоловікового прохання. Що вона робитиме без нього? Як житиме з принизливим відчуттям огиди до себе і сорому за те, що залишила його у найскрутнішу мить? Чому він її мучить? І як його переконати у зворотному? Може, він так рятує її від переслідувань? Вона б охоче повірила в його геройський учинок, коли б він хоч легенько натякнув на це. Але ні, уважно вивчивши збайдужіле обличчя Герберта, вона помітила лише, що йому справді хочеться порвати з нею. Чому? Хіба не залагоджуються зараз, коли почалися ці жахливі арешти, найприкріші сімейні конфлікти, хіба не прагне душа знедоленого мати хоча б маленький прихисток, знати, що хтось турбується про його долю, вірить, чекає?

І раптом страшний здогад промайнув у голові Марти — її чоловік просто вже попрощався з життям. Він припинив боротьбу вже давно, здається, ще до їхнього знайомства. Протягом усієї історії їхніх стосунків вона десь на підсвідомому рівні відчувала, що живе не з борцем. І лише вітер повіяв сильніше, Герберт остаточно склав зброю. Таким людям не потрібні близькі, вони самі собі не потрібні.

— І передач також не треба, — сказав Герберт, прорізаючи своїми словами мовчанку.

— Як хочеш, — відповіла Марта, підійшла до чоловіка і торкнулася губами його зарослої впалої щоки. Хвиля ледь чутної ніжності пройняла її, адже були не чужими людьми. Але, відчуваючи в ньому лише холод, повернулася й пішла геть.

Чи побачаться вони колись? — питала себе Марта, виходячи надвір. Ішов дощ, вона куталась у хустку, у свої стомлені думки, у сірість хмар, що нависали над містом. Прагнула заховатися від всепоглинаючого відчуття самотності, що огортало її м'яко, майже лагідно, але безжально, як тортури іспанської інквізиції.

Вона так само готувала передачі, але не писала більше листів, не ходила на зустрічі. Боролася за життя, змагалася з побутом... Чекала чогось.

Одного дня — ніби дзвінок будильника:

— Женщіна, нікакіх сєводня пєрєдач.

— Ні? Не можна? Ну, візьміть! Що ж я робитиму з цим усім?

— Хочєшь, я сьєм, — сміється, щурить очі, прикурює папіроску.

Марта розгубилася, не відповіла. Йшла і йшла вулицями міста, не помічала нічого навколо себе. Вона останнім часом так і ходила, не звертаючи уваги на пору року, будівлі, перехожих, дерева. Але зараз у неї було відчуття, ніби її збудили раптово і вона не може втямити, хто вона і де. Може, це справді сон? Все пливе чи то в тумані, чи то в потоці її сліз, зливається у єдину сіру масу. І лиш окремі фрази долітали до неї.

Раптом щось змусило Марту зупинитись і обернутися. На протилежній стороні вулиці стояв і пильно розглядав її розгублену постать Іван. Побачивши, що жінка його помітила, він різко повернувся і швидко пішов геть. Марта трохи постояла в заціпенінні, а потім кинулася його наздоганяти. Десь поруч засигналило авто, але вона на те не зважала. І щось було дуже принизливе і незграбне в тому, як вона бігла з торбами, спотикаючись, за Іваном.

— Постривай! Іване! Іване! — гукала вона до його спини ніби не своїм голосом, але він навіть не стишував ходи.

Нарешті Марті вдалося наздогнати його і шарпнути за плече. Він мусив зупинитися.

— Що робити, Іване? Він же не винен! Я нічого не розумію! І передач не приймають, — вона говорила збиваючись, суцільним потоком, ніби причинна.