Лілія Черен - Марта

На початку сімейного життя Марта тверезо переглянула свої пожитки і, спродавши якісь непотрібні предмети розкоші (визначення Герберта, яке стосувалося передусім патефона з платівками), придбала у «колишніх» на Євбазі книжкову шафку. Після чого почалася довга епопея укладання книжок за темами і в алфавітному порядку. Тоді вона ще не працювала в установі й днями сиділа над книжками. Процес ускладнювався головним чином тому, що Марта перед тим, як покласти книжку на належне їй місце, відкривала її, дивилася, чи відомий їй автор... Гортаючи, зачіпалася за якийсь абзац і починала читати.

Герберт, якому по приході з роботи доводилося перестрибувати через розкидані по всій підлозі книжки, звісно, сердився. Але Марта не зважала на його буркотіння.

Чоловік, як тільки з'являлися гроші, за давньою, ще сімейною традицією, купував книжкові новинки. Але давно вже їх не читав. Вечорами він або готувався до уроків і лекцій, або вивчав фахову літературу.

Складалося так, що Герберт купував книжки й оправляв їх, а Марта розрізувала й читала.

У ту суботу холодного травня 1929 року, коли так неохоче в місто входила заспана весна, Марта йшла з Євбазу. Цієї ночі вона ночувала не вдома, а у Валентини Семенівни, чиє здоров'я останнім часом різко підупало. Додому жінка заходила лише для того, щоб захопити пайовий крохмаль, який нещодавно дістав Герберт. Марта довго сушила собі голову над тим, що з ним робити, а потім їй сусідка порадила — віднеси на базар, продай чи виміняй на щось потрібне.

Брела поволі, важко переставляючи ноги. Була настільки стомлена, що навіть не завважила, як поряд загальмувало і посигналило авто.

— Марто, агов! Своїх не пізнаєш! — почувся бадьорий оптимістичний голос, і серце від несподіванки лунко тьохнуло. Жінка обернулася й побачила того, кого хотіла б зустріти зараз найменше, — Володимира.

— Чого не вітаєшся? — запитав він. — Давай підвезу. Бачу, ти себе навантажила.

— Привіт. Та не треба, я якось сама, — відповіла Марта. Коліна чомусь зрадницьки тремтіли.

Володимир вийшов з автомобіля і підійшов до неї.

Всупереч її несміливим запереченням, він взяв у неї з рук пакунки й торбу і поклав на заднє сидіння авто. Гарний коверкотовий костюм міцно облягав його широкі плечі, й Марта мимоволі замилувалася ним. Не так часто зараз можна побачити дорогий одяг. А щоб він сидів на зграбній спортивній фігурі — то й поготів.

— Сідай, сідай, — ще раз запросив Володимир, уже тримаючи кермо.

Марті нічого не залишалося робити, як сісти поруч із колишнім коханим. Здивовано оглядала й автівку і, як завжди, оптимістичного і заможного Володимира. Він прочитав її німе запитання і відповів:

— Так, у мене все добре, як бачиш. А у тебе — я б так не сказав.

Марта спалахнула, згадавши, що на ній сьогодні старе пальто, звичайна хустка й зовсім проста сукня, яку вона носила вже другий рік.

— Якщо ти будеш мене принижувати, то попереджуй відразу! Я цього терпіти не буду, — і жінка вже повернулася, щоб відчинити дверцята.

— Я не хотів тебе кривдити. Я кажу так, як бачу. Можеш заперечити? — спокійно відказав Володимир.

— Ти все завжди вимірюєш грошима. Думаєш, це головне у житті?!

— Мабуть, що ні. Але гроші вирішують, що ти їси, що ти вдягаєш, як розважаєшся, чи маєш змогу кудись їздити, виходити. А це добрячий шмат життя. Еге ж?

— Але не все!

— Ну, якщо навіть узяти ті «високодуховні» речі, які так важливі для твого Герберта (ви, до речі, ще досі разом чи вже розбіглися?), то навіть ту ж книжку треба купити, і вистава у театрі теж грошей коштує, — відказав Володимир і, побачивши, що Марта присмирніла, рушив з місця. — То куди їдемо? Можу тебе відразу завезти додому, а можемо посидіти-поговорити, як давні знайомі. Мені було б приємно.

— Ні, якщо ти вже запропонував мене підвезти, то вези додому. Вибач, запросити тебе до себе не можу, бо й сусіди говоритимуть, і Герберт буде проти.

— Цей дурень виявився ще й ревнивим? Ха!

— Облиш це! Гаразд?!

— Добре. Все. Мовчу, — погодився Володимир, але його насмішкуватий погляд говорив про те, що це недовга капітуляція.

— Ти ліпше скажи, як тобі вдається триматися на плаву тоді, коли влада заборонила будь-яку, окрім державної, комерцію.

— Комерція і я — про що ти говориш? — удавано обурився чоловік, а потім уже серйозніше пояснив: — Я тепер працюю на державу. Майже чесний громадянин.

— А звідки це все? — здивувалася Марта.