Лілія Черен - Марта

— А навіщо робити, якщо все одно заберуть?! — вигукнув брат.

— Сідай! Розповідай! — попросила Марта. Щось їй підказувало, що це не просто так, відразу з порога, він почав говорити про політику. Не з плаксивих він, не з тих, що люблять скаржитися...

— Справді, давай скидай кожуха й сідай! — відклавши книги, підвівся Герберт з-за столу, щоб зустріти шурина.

— Ці хлібозаготівельні кампанії скоро вже доконають село! — схвильовано випалив Григорій, а погляд його тікав геть. — Збираються сільські активісти й ходять вилучати збіжжя. Лишають на місяць на людину 30 хунтів хліба. А хіба з них проживеш, якщо їси тільки хліб і картоплю, а м'ясо тільки на Великдень і Різдво бачиш?!

— То, може, далі краще буде? — сказала Марта і сама не повірила своїм словам.

— Краще! — вигукнув Григорій так, що жінці аж морозом сипонуло поза спиною. — Краще! Та у червоних одна політика: «Не лицем — а сракою до села!»

— Гриша, що ти таке кажеш! — знічено прошепотіла сестра.

— Те, що знаю! Для вас, городських, війна у 1920 році закінчилася, а для нас триває і по цей день. Вони тобі чорні дошки на воротях вішають, називають «спекулянтом» за проданий своїм потом і кров'ю хліб! А тепер все — нема хліба, нема хати! Їду на Донбас!

— Як — нема хати? — ошелешено запитав Герберт.

— А так: прийшла оця п'яна голота, незаможники по-їхньому, давай хліб, кажуть! А я — стріляй, — не віддам. Руки заломили, на коліна, як кріпака якогось, поставили. Все вигребли, злодюги! Навіть посуд на черепки потовкли. Тоді я підпалив усе, що лишилось, — хай горить до бісової матері!

Перший спалах емоцій, які випалювали нутрощі Григорія, зійшов, як шумовиння. Біля столу з чаєм і хлібом він якось обм'як, стишився. Його кремезна мужня постать згорбилася над горнятком і відкидала чудернацьку тінь на стіну.

— Та що ж це таке — що на рідній землі усім жид заправляє?! — з гіркотою мовив він. — Йому, бачте, і землю дають, і як нарізають шмат, то не де-небудь, а на півдні, в Криму! А українцеві — дулю з маком!

— Гриша, прошу тебе, не кажи «жид», так зараз заборонено говорити, — попросила Марта.

— А це що за витребеньки? — похмуро буркнув Григорій.

— Треба казати «єврей», — підказав Герберт. — Марта правильно зауважила. Як будеш освоюватися на Донбасі, то мусиш перевчитися, бо матимеш і там проблеми.

— Та хай уже буде «їврей» чи дідько лисий!

— З єврейським питанням теж не все так просто, — продовжив тему Герберт. — Бач, їм теж синагоги і хедери закривають. Їдишем не всі задоволені...

— Та мені до них байдуже. Але жид цей червоний так вже наприкрився й наосоружився, що й просвітку не видко!

— Чи не погарячкував ти, Гриша? — обережно запитала Марта, повертаючись до головної новини. Бачила, що брат уже трохи заспокоївся. Їй у голову ніяк не могло вкластися, що Григорій спалив свою потом і кров'ю ставлену хату.

— Це ти натякаєш, що я бухнув у дзвони, не глянувши в святці? Це вам, городським, може так здаватися. А нам на селі вже давно ясно, що комуніст тільки промови виголошує, але все у стару дудку грає, щоб селянина уговкати. Буде у нас іще кріпосне право, як за царя!

Решту згадок про той вечір у пам'яті Марти ніби за-тягло туманом. І десь у цьому тумані зник Григорій.

Кутаючись у стареньку ватянку, Марта бігла по заледенілих вулицях Києва. Навколо чимчикували підтюпцем задубілі від холоду зіщулені перехожі: підняті плечі ніби прагнули заховати у собі змерзлі носи й червоні щоки. І кожна скоцюрблена постать думала про своє і спільне водночас: де взяти харчі? Щодень із крамниць і кіосків зникали одне за одним продукти: цукор, сіль, масло, яйця, чай, а найперше — хліб. Перед пекарнями тепер стояли довгі хвости, а про шинку чи про шматок свинини взагалі можна було тільки мріяти. Ось уже й «заборні картки» ввели, але не всі їх змогли дістати... До того ж щезли гас, бензин, мило, папір.

Здавалося, не тільки у природі, а й у людському житті запанувала одна безпросвітна зима, а світ збожеволів. Газети кричали: «Хліба немає, бо мужики скот хлібом годують». А всевідаючі баби-сідухи на базарі шеп-талися — жди війни! Тим чуткам Марта не йняла віри, але на серці все одно було тривожно. До всіх останніх сумних подій жінка ще переживала за свою сім'ю в селі. Два місяці страшних морозів у 25-30 ступнів знищили озимину, а люди й худоба замерзали через неможливість дістати дров: або заборонено, або можна, але за захмарну ціну. Зубожіле село неспроможне було дати собі раду, бо протягом останніх більш як десятка років його тільки те й робили, що грабували. Тому ще на початку березня Марта передала трохи грошей батькам на дрова і теплий одяг. Звичайно, завдяки Гербертові. Сказав: «Неси у "Торгсин" той ланцюжок і перстень, що мені від матері дісталися!» Марта трохи поплакала, і соромно було, і сумніви брали, але інакше необхідну суму не було де взяти. До грошей спакувала кілька номерів «Вістей», бо ж до села газети можуть місяць-два йти. Подумала, хай старі хоч потішаться, як сестра почитає їм уголос Остапа Вишню...