Лілія Черен - Марта

Тепер жінка міркувала собі, чи вистарчить родині на все, а найперше — чи щасливо добралася до села Явдош-ка, чи не замерзла, чи не пограбували її дорогою.

Біля виконкому було незвично людно. Марта стрепенулася — що це? Виявляється — демонстрація тих, хто не зміг отримати заборні картки на хліб. «Та тут же більше тисячі людей!» — жахнулася жінка.

Натовп розбурханого голодного люду згріб Марту і ковтнув у свої задушливі обійми. Жінка спробувала виборсатися назовні, але їй це не вдавалося. У цю мить почулися грубі окрики й розпачливі зойки. По юрбі прокотилося хвилею «Міліція! Арештовують!» Живе схвильоване розтривожене море сколихнулося. Здавалось, суне вітровій-громовиця. Марту кидало з боку на бік, аж поки чиїсь грубі чоловічі руки не схопили її й не витягнули на сусідню вуличку.

Перший здогад: невже її арештовано? Одна-єдина думка неначе пульсувала у скронях. Невже арештовано і так безглуздо?! Вона ж не мала наміру протестувати, хоча ще вчора їй було сказано: «Громадянко, звертайтеся пізніше, карток більше немає!»

Але як тільки крики почали стихати, мозок запрацював краще, ба — навіть почав ставити цілком доречні запитання: «Що це за стара, латана-перелатана шинель білогвардійця? І чиє це обличчя, так густо поросле бородою?»

— Не помнишь? — запитав незнайомець.

— Ні, — зізналася щиро Марта і, як тільки чоловік її відпустив, зробила крок назад.

— А я тебя помню, — він теж відступив і закурив самокрутку. — Я не обижаюсь. Дашь мне-что то покушать и отстану. Могу даже чем-то помочь... Надо?

— Немає чого допомагати. І харчів зайвих немає, -швидко відповіла Марта. Вона роздумувала над тим, чи не потрапила у ще гіршу халепу, ніж та, від якої її було щойно порятовано.

— Ха! Еще не вспомнила! Ну, прости уж — всю изысканность растерял. Но ты меня и раньше-то не жаловала.

— Льова... Тобто Лев Михайлович, — нарешті впізнала Марта.

— Он самый! — хмикнув обірванець.

— Ось, візьміть, — піддаючись пориву, жінка відбатувала чималий кусень хліба і боязко простягла чоловікові.

— Премного благодарен! — подякував Лев Михайлович і похапцем, зовсім не відповідно вишуканим словам, які щойно прозвучали, вихопив хліб, щоб відразу його запхати до рота.

— Вибачте, це все. Я мушу йти, — квапливо сказала Марта, ховаючи погляд.

— Честь имею кланяться, — відповів чоловік і вже, коли Марта відійшла від нього крикнув у спину: — Эй, красавица!.. А Тимофей твой с гетьманом укатил...

Жінка обернулась, і він продовжив:

— .а я не мог ехать, когда Россия гибнет! Но мне грех на него жаловаться — он же мне жизнь спас! Против троих пошел, а потом на своих плечах девять верст нёс... Ладно. Простите меня, не смею вас задерживать.

— А ви де весь час були?

— На Соловках! Где ж еще! — відповів, і на них боязко почали зиркати й оглядатися люди.

Удома Марта витрусила маленьку скриньку з прикрасами і на дні дістала пожовклий зім'ятий листок паперу. Обережно розгорнула, щоб не порвати, й швидко пробіглася очима по довгому списку, написаному дрібним почерком Тимоша з розгонистою рискою літери «р». Біля кожної з позицій стояла маленька крапочка -відмітка Марти про те, що книжку прочитано. Ось вона — маленька родзинка її хаотичної самоосвіти.

На мить вона занурилась у спогади. Згадувалося спільне читання з Маргаритою: від сентиментальних «Записок інститутки» Лідії Чарської до книг Михайла Арцибашева.

Після того, як пішла на власний хліб, дівчина щось почала купувати сама. Особливо їй подобалися гарно ілюстровані книжки з історії культури й мистецтва. Читаючи про чужі народи, вона не переставала дивуватися їхнім відмінним звичаям, а надто вбранню. Ще одним відкриттям стало те, що й тут, в Україні, в різні часи люди носили різний одяг.

Розглядаючи старовинні малюнки, ілюстрації та гравюри, Марта силувалася вгадати, що то за тканина і як її скроєно.

Час від часу вона поверталася до списку Тимофія і знаходила рекомендовані ним книжки. Коли у переліку лишилося лише кілька позицій, вона збагнула те, як хлопець його складав. Спочатку він писав назви, ретельно підбираючи авторів і твори, щоб вони відповідали віку п'ятнадцятирічної дівчинки. Але згодом захопився і почав писати все, що йому самому подобалося найбільше.

Подружнє життя подарувало Марті знайомство з бібліотекою Герберта. Книги її чоловік любив, а найбільше — їх оправляти. На цьому його впорядкування бібліотеки закінчувалося. Книжки в нього були розкидані по всій кімнаті: більшу частину було складено у невеликі диктові скриньки, а те, що не вмістилося, лежало на підвіконні, під ліжком, на столі і навіть під ним.