Лілія Черен - Марта

— Я щойно дізнався: твоїх батьків розкуркулили і вислали до Сибіру. Їм вдалося викинути з віконця вагона кілька листів з надією, що хтось їх підбере й надішле тобі.

Не чекаючи, поки до приголомшеної дружини дійде сенс його слів, Герберт прихилив її до себе й обійняв. Жінка, немов кошеня, пригорнулася до нього й заплющила очі. Сльози душили її, а щось усередині нестерпно пекло. Ще кілька хвилин тому їй здавалося, що їй дуже боляче. Ні! Хіба ж то був біль?!

— Явдошка з дитиною і двоє твоїх менших сестер також поїхали з батьками на північ. — додав чоловік і запитав: — Ти маєш тепер Григорієві написати?

Вона мовчки похитала головою і знову сховала обличчя в нього на грудях. Пройшли хвилини, поки вона відповіла:

— Від нього я вже кілька місяців не отримувала ніяких звісток...

— Ти не переживай. — почав Герберт, затнувся, а потім продовжив: — Коли вони будуть на місці й дадуть про себе знати, то ми щось назбираємо і допоможемо, чим зможемо.

Марта відхилилася від Герберта, витерла очі й попросила:

— Дай мені, будь ласка, той лист!

— Ось, бери, — чоловік дістав із нагрудної кишені піджака потертий папірець.

Жінка взяла листа, підвелася й почала читати, ходячи по кімнаті. Вона вже перестала плакати і лише час від часу голосно схлипувала. Потім, ніби пригадала щось, зупинилась і сказала:

— Ти ж голодний! Я щось тобі зараз підігрію.

— Не треба, дякую.

— Я тоді піду запитаю Валер'яна, чи він нічого не чув. Все ж таки його батьки з мого села.

— Стривай! — Герберт ухопив дружину за лікоть. -Не ходи туди.

— А що трапилося? — стривожено запитала Марта.

— Його арештували, — відповів чоловік.

— За що?

— Хіба цьому кавказькому ішакові потрібен привід?! — вихопилося у Герберта, й він на мить озирнувся, ніби й справді міг припустити, що стіни мають вуха. І вже стишено додав: — Говорять про якусь організацію «визволення України».

А про себе німець згадав, як необережно Валер'ян нещодавно хвалив праці Йосипа Гермайзе... Хто б міг подумати, що колишній робітник захопиться ідеєю наукової кар'єри?!

Марті здалося, що світ став крихкий-крихкий. Ніби зроблений зі скла або з павутиння снів, яке має розтанути перед світанком. Все стале і звичне чомусь водночас руйнувалося, і жінку охопив всепоглинаючий страх: іще трохи — й усе навколо затремтить і впаде, ніби театральні декорації.

Так, вона чула, що весь травень Київ лихоманило від трусів та арештів. Схарапуджені люди почали розпалювати грубки книжками, документами і листами. Але це було десь-інде, у знайомих знайомих, у інших будинках. Але ось землетрус прийшов у її життя і забрав батьків, сестер і брата, й потім забрів у кімнату їхньої комунальної квартири.

Жінці було важко це осягнути. Й вона заціпеніла від потрясіння.

Тоді Герберт засвітив лампу, потім поскидав з ліжка додолу принесені з Євбазу речі, до яких іще не торкалася Марта, зняв покривало і почав ніжно роздягати дружину, немов маленьку дитину. Жінка була слухняною і тихою. Коли вона лишилася в самій сорочці, чоловік поцілував її в чоло і сказав:

— Пора спати, кохана.

Вона скрутилася клубочком, а він ліг поряд, обійняв її за спину, немов обороняючи від усього світу. Вперше й востаннє за все подружнє життя вони спали у міцних обіймах. І більше ніколи — ні до цього дня, ні потім -вони не були такими близькими одне одному.

У вересні 1929 року Герберта арештували. Потягнулися дні тривоги, невизначеності. Щодень Марта ламала голову над тим, де добути харчі для передачі Гер-бертові. Адже з роботи її було звільнено відразу після арешту чоловіка, про що вона йому на побаченнях так і не зізналася. Трохи виручав «Торгсин», але жили вони й до арешту скромно. У якийсь момент Марта спродала всю свою колекцію журналів мод, мистецькі альбоми й книжки з історії і навіть швейну машинку.

Хоча Герберт сидів у Лук'янівській в'язниці, на зустрічі з родичами підслідних на авто привозили до зловісної будівлі ДПУ на Інститутській. Підіймаючись угору по вулиці від Хрещатика, Марта пригадувала розстріли офіцерів ще в роки громадянської війни і мимоволі здригалася. Питала себе, чи ж не отримав уже свого пострілу її чоловік?

Щоразу вони сиділи за маленьким столиком у коридорі. На відстані кількох кроків за ними наглядав вартовий, але в розмову не встрявав. Але що то були за розмови? Марта здебільшого мовчала, пораючись біля кошика з їжею. Герберт був також небагатослівний, здавалося, їм нема й про що говорити. Зрідка він скаржився на монотонні допити, на те, що один день скидається на інший.