Лілія Черен - Марта

— Марто, я тобі нічим не можу допомогти. Герберт сам винен.

— А може, все-таки можна щось зробити? Щось іще зробити? І чому не беруть передачу? — Марта благально заглядала в очі Іванові.

Здавалося, що зникла вся її неприязнь до цього чоловіка. Він зараз — цар і Бог. Людина, яка знає те, чого вона ніяк не може зрозуміти, і, можливо, ще може врятувати Герберта...

— Марто...

Іван не знав, що сказати цій дивній жінці, яка так несподівано час від часу виринала з його минулого в різних іпостасях. Вона була стомлена, змарніла, видавалася старшою за свій вік, запнута теплою сірою хусткою. Старенький сірий костюм обвис на ліктях, де-не-де подерся. Іван навіть здивувався, як колишня модниця і кравчиня могла залишити щось принаймні не зашитим.

— Марто, Герберт сам винен. Навіщо було так задиратися зі слідчим?

— Не розумію. А як бути з передачею?

Іван спохопився. Збагнув, що Марта не знає того, що відомо йому.

— Він мертвий, зрозуміло?

Іван долонею пригладив скуйовдженого чуба. Була глуха ніч, а він усе нидів над паперами — безцільно, без жодного конкретного результату. Сюди хоч би краплинку його борецького завзяття року так 1920-го. Але ж ні.

Це тривало вже довгенько, та він навіть собі не признавався у дивній своїй хворобі. Здавалося, навколо все якось змертвіло, а реальність набула дивної драглисто-ті, глевкоти поганого сну. Світ навколо хитався, а під ногами чоловік уже не відчував твердого грунту. Ідеї, які ще вчора запалювали Івана, змушували зриватися з ліжка зранку і не спати ночами, давали приємне відчуття правоти і вірності обраного шляху, зникли. Ні, не розвіялися у тумані одноманітної буденщини, а втратили свою вагу. Пустка, міраж.

І від цього відчуття порожнечі його проймали раптові напади панічного стану. Такого страху, що пронизував кожен міліметр його душі, ба, навіть кінчик кожної волосини. Серце гупало, вискакуючи з грудей, а чоло покривалося рясними краплями поту.

Два тижні тому він повернувся з області з найтяжчої у його житті війни, хоча і з німцями воював, і в громадянську героєм був. Ха! Героєм! І уста скривились у гіркій посмішці.

Повернувся він із «війни за хліб». Як говорилося, зі справжнього політичного екзамену. І тільки він знає, що того іспиту не витримав... Ці два тижні у Харкові пройшли, немовби вві сні. Жив на автоматі, й усе тут. А вчора викликали його до начальства і кажуть: так-то й так, ви хороший комуніст, гарно попрацювали над хлібозаготівлями, шкода, звичайно, що шлунок прихопив, та то нічого, ви вже здоровий, маємо для вас нове призначення, треба куркуля в усій радянській Україні до нігтя придушити. Іван за похвалу подякував, за довіру теж і вийшов з кабінету, немов очманілий.

Невже знову той жах? Безконечні обходи селянських дворів, і задушливі зібрання у сільраді, і сон по дві-три години на день, і обличчя. обличчя.

Вже тільки вдома Іван помітив, що десь купив пляшку горілки. Не півпляшки («комсомольця», як у народі кажуть), а цілу — «риковку». Він же не п'є! Ну, хіба що тільки за компанію, трішки пригубити на дні — й усе. Здивувався сам собі. Ще з юнацького захоплення комуністичними ідеями затямив собі, що горілка — це зло. Та ні, ще раніше, коли п'яниця батько денатуратом отруїлися.

Іван кинув працювати над паперами. Робота все одно не йшла. Ніби вже п'яний, похитуючись, зайшов за диктову перегородку до імпровізованої кухні їхнього спільного з Сашею скромного помешкання. Провів сердито по поверхні маленького столика долонею й обтер пилюку об штани. У животі щось жадібно заскавуліло, й Іван з досадою згадав, що не зайшов, як водилося, до їдальні. Саша не готує. Вона ж звільнена жінка. Зараз на партзборах. І якась злість охопила Івана: сердився на дружину й соромився своїх емоцій. Виходить, він не здатний у побуті позбутися міщанських прагнень. Міцно вони засіли в його голові. Ох, як же вона болить, ця важка, ніби й не його, голова!

І тут пам'ять зрадницьки йому підкинула охайну затишну кімнатку Марти. Яка ж була дівчина! І знову мусив спинити свої думки. Та що ж це таке! Щось у ньому з'являється всередині, нуртує — те, чого не має бути. Як же його здихатись?

Схопив надщерблену чашку, витер заквецяним рушником і пішов до кімнати.

Того вечора він упився вперше в житті, як свиня. Коли прийшла дружина, він белькотів їй щось, і слова плутались у думках і на язиці. А вона сиділа поряд, не знала, що робити, бо це з ним таке вперше, а у її сім'ї (о диво! — ніхто не пив), безпорадно кліпала очима і все повторювала: