Лілія Черен - Марта

Жінка звикла до того, що чоловік приходить пізно, а часто вночі. Від нього пахло махоркою, самогоном, потом і кіньми. І коли колюча щетина дряпа-лася об її ніжну щоку, вона уявляла, що він повертається не з сільської ради, чи де там його носило, а з далеких боїв громадянської війни. В ті хвилини вона забувала про довгі самотні години очікування й проймалася відчуттям п'янкого щастя: це ж збулися її романтичні дівочі мрії й вона — дружина героя-комуніста! І Маргарита міцно-міцно пригорталася до нього своїм гарячим дужим тілом.

Але сьогодні чомусь було неспокійно на душі. Холодні щупальці тривоги здавлювали серце і ширилися по всьому тілу неприємними дрижаками.

— Одарко! Ти сьогодні заморозити мене хочеш, чи що? Груба ж зовсім захолола! — вигукнула спересердя Маргарита, відкинувши книгу. — І принеси вже гасову лампу! Чого я маю поночі сидіти?!

— Іду! — відказала Одарка і незабаром зайшла до світлиці. Її флегматичні неквапливі рухи створювали маленький острівець спокою і розсудливості. І там, де вона пройшлася із каганцем, здавалось, розбігалися навсібіч невидимі істоти, що сіяли навколо темряву і страх.

Раптом хтось грюкнув вхідними дверима, кахикнув у сінях і постукав. Маргарита спершу подумала, що це нарешті повертається з роботи Пилип Іванович, потім здивувалася, чом би йому стукати? Ламаючи собі голову над тим, хто це може бути, жінка попросила увійти.

На порозі з'явився здоровань у трохи замалому на нього жіночому сільському кожусі. Він пройшов до світлиці, залишаючи сліди від багна, і, покрутивши вуса, сказав:

— Здрастуйте, Маргарито Петрівно...

— І вам доброго вечора! — відказала жінка. Вона кинула погляд на сліди на постілці і тепер міркувала над тим, хто ж цей чоловік зі знайомим обличчям і чи вилаяти його, чи промовчати.

— Я, Маргарито Петрівно, околяса розказувати не вмію з етими всякими женськими штучками, тому говорю прямо: ваш муж погиб два часа назад смертю храбрих у борьбі з куркульським класом.

Жінка зойкнула і сіла на канапу. Її широко розплющені очі приголомшено дивилися на чоловіка, немовби сподіваючись почути, що це був просто поганий жарт.

— Ето хорошо, шо ви воспріняли новость нормально, як і полагаєцця жінці героя, — сказав чоловік, переминаючись з ноги на ногу. — Тепер кажіть, де ложить тєло.

— Яке тєло? — перепитала Маргарита.

— Як яке! Вашого мужа! — здивувався здоровань і нервово посмикав вуса.

— Отут на стіл і кладіть! — обізвалася Одарка. Її голос звучав по-діловому сухо. А в очах жахтіли якісь іскри старанно прихованого задоволення. Але в кімнаті не було жодної людини, яка здатна була б їх розгледіти.

Чоловік зітхнув з полегшенням і нахилився до вікна, щоб дати сигнал комусь, хто чекав біля воріт.

За хвилину хата наповнилася чоловіками, які зчинили справжню веремію. Хтось вносив тіло, хтось відразу ж починав курити і прикладатися до самогону, який налила Одарка. До слова, наймичка встигала всюди: і чарку подати, і розпорядитися.

Маргарита мовчала. Вона то підводилася й тупцяла, не знаючи куди себе подіти, то знову сідала на канапу. Їй муляли дві речі: геть стоптані, покриті грязюкою, недопалками й плювками доріжки й безкровне тіло чоловіка. Врешті вона не витерпіла і запитала якось дуже голосно:

— А де кров?

Чоловіки замовкли, і у світлиці стало тихо. Хтось кашлянув, харкнув і сплюнув.

— А де кров? — повторила запитання Маргарита.

— Ето... дєло було так: об'їжджаємо ми поля з пшеницею. Охраняєм, так сказать, соціалістічєскую собственность. — почав здоровань. — А тут Микитка помітив куркульське байстрюччя. Вони врозтіч. Ми на конях за ними. Пилип Іванович попереду. Зловили спершу менших, повитрушували буряк колгоспний. Батогом по сраці — і порядок! А один старший вилупок торбу за спину заховав, став як укопаний і кричить: «Не дам!»

— Шпингалет, сука, упертый! — перехопив нитку розповіді інший чоловік. — Филипп Иванович ему по морде плетью раз ударил, второй. А тот — ни в какую, гадёныш! Взял на шарап социалистическую собственность, так сказать, контрреволюционер хренов, и еще и упирается, собака. Ну, тогда Филипп Иванович третий раз замахнулся, не рассчитал и полетел с коня да шею и скрутил!

— А Микитка розстроївся. Жалко йому стало корє-ша. Ну, той пацана куркульського й порішив, — доповнив розповідь чоловік у жіночому кожусі і ляснув по плечу понурого хлопця років сімнадцяти.

— Так, что — отомщен ваш муж! — урочисто промовив другий оповідач, тяжко хекнув убік, вихилив гранчак самогону і делікатно кахикнув. — Ну, что, товарищи, вдова, может быть, хочет проститься с мужем. А мы, коммунисты — соратники по борьбе — и сельский актив, должны позаботиться о том, чтобы завтра достойно проводить погибшего товарища в последний путь.