Лілія Черен - Марта

Іван відкрив шухляду й дістав пляшку горілки. Ще вчора, він добре пам'ятає, вона була повною. Але чомусь зараз рідина заледве покривала денце. «Я ж зовсім не пив!» — з'явилася несподівано свіжа і бадьора думка, яка так само раптово загубилася у плині інших, млявих і хворобливих. Знеохочений, кинув пляшку назад.

Ним раптово опанував неспокій. Щось муляло йому, і він не міг збагнути, що саме. Який сьогодні день? Шосте чи сьоме? Ні все-таки сьоме... Сьоме липня! Це ж рік уже немає товариша Скрипника!

Іван понуро поглянув просто поперед себе, де на дерев'яному стільці без ознак життя напівлежала, напівсиділа подоба людини. Це був весь укритий синцями й задавненими гематомами чоловік. Лахміття, а не одяг, висіло на ньому кривавим струпом. Ліва рука, майже відірвана, звішувалася додолу.

Єдиною цілою частиною тіла цього покаліченого чоловіка була права рука, яка незграбно спиралася на стіл.

Іван оглядав труп зацікавлено, ніби бачив уперше. Так читає, наче когось чужого, письменник свій щойно надрукований роман.

Невже це його рук справа? Його, який хлопчиком цілий день плакав над своїм псом, що його забив п'яний батько. Здається, це було лише вчора, коли Іван, пригортаючи нерухоме тільце рудого дворняги, втік на пустир. І, сидячи у бур'янах, ридав ридма, захлинаючись від потоку задушливих сліз.

Іван, похитуючись, підійшов до дзеркала. Вивчав себе доскіпливо, а з-поза плеча зазирав іще не охо-лолий труп. З тріснутої поверхні люстра на нього дивилося червоними запухлими очима чиєсь чуже брезкле обличчя, покрите густою щетиною.

Колись, іще в часи революції, він знищував ворога, немов хлопчак бур'ян. Ним рухала ідея. Здавалося, вогонь боїв не лишив на його серці й дрібненького шраму. Але з плином років те, що у молодості здавалося йому дрібницею, набувало такої ваги, що змушувало прокидатися, згадувати, переживати знову й знову і прагнути забуття. Й маленький епізод перетворювався на невигоєну рану.

На війні ворог здавався йому декорацією до театрального дійства. Кимось без імені й історії. Але в теперішній його роботі все було по-іншому... Іван добре вивчив цього чоловіка, який зараз сидів позаду нього і муляв йому спину. Він був ще зовсім молодим, цей учитель української мови, дарма що за останні кілька днів він швидко посивів. Іван знав детально біографію свого підслідного, навіть ліпше за нього самого. У грубій течці на столі можна було прочитати і про звички, й про коло спілкування, і навіть про обставини знайомства з молодою дружиною.

Жінка вчора приходила і голосила під вікнами. Вона втратила сина після того, як пропало молоко, і щось зрушилось у її мозку...

Вони забрали її з двору, роздягнули догола, облили водою і наказали підписати зречення від чоловіка. Вона спочатку мовчала, викрикуючи щось беззмістовне, ніби тварина, а потім почала сміятися. Той регіт упереміш із нервовим гиканням досі відлунював у голові Івана.

Поруч із дзеркалом висів календар. Чоловік глянув на нього і знову згадав: сьогодні сьоме. Сьоме липня.

Гучний постріл розірвав тишу в кімнаті. Один навпроти одного, через стіл, сиділи два мерці.

— Я, блять, таких, как он, пачками расстреливал, бюрократ хренов. Верните мне восемнадцатый год, и я его быстро под тройку отправлю, а потом шлепну с удовольствием! Ах, сколько я свадеб таких сыграл, сколько вот этими ручищами их передавил да перестрелял! И теперь меня, старого коммуниста, сволочь какая-то учить жизни собирается! Ты, говорит, от нюхары уже совсем не соображаешь! Твою же мать, что это я должен перед щенком каким-то отчитываться! Володя, а ну стой, я ссать хочу!

Старий комуніст на ходу почав відчиняти дверцята автомобіля, а потім, заточуючись, підійшов до найближчого дерева і почав справляти свої природні потреби. Володимир схилив голову на кермо і втомлено прикрив очі. Міцного алкоголю він не любив, але пити доводилося останнім часом багато.

Безсонні п'яні ночі давалися йому вже взнаки. Не двадцять років усе-таки. Під очима набрякли мішки, обличчя розпливалося поза межі своїх чітких контурів, а на чолі виднілися глибокі залисини. Але найгірше — це те, що він почав втрачати інтерес до життя. Він, хто завжди спрагло куштував усе і пробував виклики долі на смак із вправністю справжнього гурмана, він, завжди переповнений оптимізмом і впевненістю в завтрашньому дні, сьогодні щодня мусив із зусиллям волі підіймати себе з ліжка.

Лежачи на кермі, він повернув голову направо і спостеріг, як повертався, похитуючись, «останній з могікан». З усього словесного потоку цього партій-ця інтуїція Володимира виловила одне, але вірне: і цього скоро приберуть. Давно мусили б витурити, принаймні з високої посади... Зокрема після тих статей у «Гудку» про «киевскую гниль».